ВІЛЬНИЙ. Глава 4

Ще через три тижні Ней уперше побачив марину. Він вже знав, що це таке – з розповідей Дуенде. Але чомусь уявляв собі станцію зовсім інакше. Ну, якось… технологічніше, чи що. А побачив він щось схоже на живий організм… на того ж самого ляпунця, приміром. Гигантського ляпунця, який простягнув свої численні мацала в усі боки. Цей ляпунець потроху виростав в темній порожнечі, збільшувався, і оця дивна схожість з жителем морських глибин потроху зникала. Ставало зрозуміло, що «відростки», різної довжини та товщини, не просто тягнуться до кораблів, які підлітають, щоб «захапала» їх – вони просто поєднують головну, центральну частину станції, з іншими, маленькими.  Були «відростки», замкнені в коло – певно, діаметром кілька кілометрів. Інші закінчувалися «наростами» - невеличкими у порівнянні з центральної частиною. Треті чорніли отворами стикувальних шлюзів – і кораблі, які здалеку виглядали зовсім крихітними, іграшковими, висіли біля них, як маленькі риби-клоуни, які часто «пасуться» поблизу актиній та ховаються в щупальцях, що оточують її рот, від інших хижаків.
Тепер Ней розумів, чому для назви космічних станцій використовують слово «марина», яке взагалі-то колись означало невеличкий обладнаний порт для стоянки дрібних приватних корабликів: все ж таки між космосом та океаном було багато спільного.
Коли хлопець зрозумів, вірніше – відчув оцю «спільність», він… перестав боятися. Це була… стихія, невблагана, небезпечна, але прекрасна. Ця зміна в ньому не залишилася непоміченою: Дуенде вловив її і – почав вчити. Ней із здивуванням взнав, що корабель не «летить куди хоче», а «скочується по схилах» дивної сили, яка зветься гравітацією. Що розуміти, куди летіли – майже те саме, що розуміти, куди пливти та куди тебе може затягнути течією… і що хороший навігатор не бореться з течією, а використовує її. Ну, тобто. Не з течією, а з цією самою гравітацією. Звучало… звучало так, ніби Ней теж зможе навчитися! Навчився ж він вловлювати напрямок вітру та відчувати течії! А, між іншим, це не всі дорослі вміли…
Звісно, хлопець поки розумів не всі пояснення, але… але це було, здається, найцікавіше, з чим він стикався в своєму життя.
Потім Дуенде розповів Нею про зірки. Що кожна з них має свій голос, і навчитися чути ці голоси, розрізняти їх – це є основою космічної навігації. Звучало як казка – голоси зірок! Але виявилося, що це цілком собі науково, і зветься це все «соніфікація даних». Що зірки випрмінюють не тільки світло, але й інші види випромінювання: рентгенівське, гамма…
Отут стало взагалі нічого не зрозуміло, і обидва, і учень, і вчитель, трошечки впали у відчай… але втрутився кеп. І замість очікуваного «що ти витрачаєш на нього час, він геть темний і не знає абсолютно елементарних речей» показав Нею, як користуватися комп’ютером та навіть підказав, як знайти навчальний курс. Правда, від шпильки він таки не втримався, повідомив, що цей курс «буде зрозумілий навіть тупому»… але Ней не дуже образився. 
Він вгризався в описи та формули, нічого не розумів – і перечитував по сто разів, слухав, малював, слухав ще раз… А потім в прозорій панелі рубки з’явилася станція, чи то марина.

Кеп керував стиковкою вручну. Дуенде з жадібністю спостерігав за ним – Ней зрозумів, що той би охоче зараз опинився в кріслі пілота і зробив це власноруч.
-    Чому він автомат відключив? – пошепки поцікавився хлопець.
Він не очікував відповіді, навіть був не впевнений, що Дуенде почув його, але той все ж таки пояснив – поетично і незрозуміло:
-    Автомат може не реагувати на вітри, а кеп все відчуває кінчиками пальців.
Ага, ну, звісно ж – вітри. В тотальній порожнечі.
-    Він має на увазі витоки повітря зі станції, - сказав кеп, не відриваючи погляду від екранів. – Автомат може не встигнути відреагувати… Брешу: все він встигає, але… це, знаєш, випендрьож такий. Ну, і паливо економлю.
Про паливо було теж незрозуміло, але Ней вже не перепитував. Він знайде інформацію сам… і не буде виглядати ідіотом. Ну, принаймні, у власних очах.
Сам момент стиковки він і почув, і відчув усім тілом: маневрові двигуни, які до цього створювали дивний ефект, ніби хтось час від часу підштовхував корабель, замовкли. Тиша була абсолютна, важка, густа – і в цій тиші величезна стіна станції насувалася на них, ніби збиралася розчавити. Потім він почув удар – глухий, низькочастотний «бум», синхронно з яким клацнули його власні зуби, і в роті з’явився неприємний присмак крові. А потім корабель ніби з полегшенням зітхнув – і Ней також.
-    Тиск вирівнюється, - пояснив кеп.
Цікаво, чого це він такий добрий… і балакучий? Він, здається, за весь минулий тиждень стільки слів не сказав, скільки на сьогодні…
Втім, вже через секунду кеп повернувся до свого звичного стану:
-    Я до вечора по справах. Поки не повернуся – ви зі станції ані ногою. Ти зрозумів мене, Дін?
Дуенде, помітно посмурнівши, кивнув.

Ночувати кеп не повернувся, але, вочевидь, прислав якесь повідомлення, бо Дуенде не хвилювався. Вони замовили доставку – Ней уперше з’їв пречудову страву, яка називалсь чи то «тіраміс», чи то «тітраміс» - таке легке, повітряне тістечко, що можна було б їсти і їсти.
Дуенде, сміючись, віддав хлопцю й свою порцію і обізвав сластьоною. Ней не став пояснювати, що вдома солодке – це було або мед, або оладки з медом, або коржики з медом, або вареня, та й все. І навіть коли він був пажем, йому лише одного разу вдалося скуштувати торт – коли гості не доїли, а барон вирішив таким чином преміювати хлопчиків. Тоді йому здалося, що смачніше за цей торт не може нічого існувати в світі – але навіть деякі солодощі з кухонного автомата на кораблі виявилися кращими… Але оцей «тіраміс» - смачніше за це вже точно людство нічого не могло вигадати!
Не з’явився кеп і наступного дня. Дуенде вже, схоже, нервував. Але, отримавши під час чергового уроку з навігації повідомлення, раптом сказав:
-    Слухай, а ти хочеш станцію подивитися?
Звісно ж, Ней хотів! Може, його взагалі вже скоро висадять на тій самій планеті… чи не на тій. І цілком ймовірно, що більше йому ніколи не доведеться побувати в космосі – багато хто з людей навіть на розвинених планетах ніколи за межі своїх планет не подорожують. А ті, хто подорожують – вони теж не відвідують станції. Бо така марина – це місце для космічних заброд: торговців, контрабандистів, пілотів дальних рейсів, які ганяють свої кораблі з однієї галактики в іншу.
Звісно ж, Ней хотів! Але не хотів, щоб через нього влетіло Дуенде, про що він і повідомив свого старшого друга.
Той лише посміявся.
-    Я кепа знаю ще коли він був приблизно як ти. Все буде нормально.
Ну, звісно ж, усі бувають дітьми… але уявити собі кепа підлітком – таким, як сам Ней – хлопець не міг. Ось Дуенде – будь ласка, його легко було уявити і тринадцятирічним, і, мабуть, навіть шостирічним. Він, вочевидь, був дуже милою дитиною – ця дитячість і зараз просвічувалася в його рисах. А от кеп…
Цікаво, яким він був?
Але Ней вже вловив закономірність: і кеп, і Дуенде охочіше розповідали щось саме тоді, коли він не розпитував. А одне не надто вдале запитання могло перервати потік спогадів. Певно, Дуенде йому й сам розповість – он як очі блищать, мабуть, ці спогади – про маленького кепа – вони приємні…
-    То не гай часу, - весело порекомендував Дуенде.