ВІЛЬНИЙ. Глава 2

Глава 2

Ней почув стукіт в двері, але не обізвався. Він зараз не хотів бачити навіть Дуенде. Його хочуть висадити… і чоловік, якого він вже майже вважав своїм другом, нічого не вдіє.
Але Дуенде зайшов без дозволу. Сів біля Нея, обережно похлопав по плечу.
-    Сядь, хлопче. Треба поговорити.
-    Ви хочете мене позбутися?!
Звісно ж, він відразу видав себе – розумніше було б промовчати… але коли Ней востаннє поводився розумно?
-    Підслуховував? – прозвучало як запитання, але, схоже, відповіді Дуенде не чекав. – Ну, що ж, я радий, що мені не доведеться ходити манівцями. Розумієш… кеп правий. Наша робота… вона дійсно… ну, так би мовити – не надто безпечна. Космічний корабель, ще й торговець – не найкраще місце для дитини.
-    Я вже не дитина!
Дуенде у відповідь тільки лагідно кивнув. Як кивають… дитині, коли хочуть її заспокоїти.
-    Я… я можу… можу бути корисним!
Напевно, це прозвучало взагалі безглуздо – що він насправді міг робити? Що за ці п’ять днів він взагалі робив, окрім того, що спав, їв та плакав?
-    Я можу прибирати… туалет чистити…
Дуенде невесело всміхнувся, демонструючи великі кінські зуби:
-    Ти хоча б раз бачив, щоб хтось із нас чистив туалет? Може, зі шваброю помітив мене? Чи кепа?
Хлопець вже зрозумів, що ляпнув дурницю, але Дуенде все ж таки пояснив:
-    Тут все саме чиститься. Автоматично.
Ну, звісно ж, Ней вчергове продемонстрував свою тупість… Саме в такий спосіб і треба доводити свою корисність для екіпажу.
-    Не хвилюйся, ми з кепом підберемо найкращий варіант… чи, може, ти сам знаєш, де хотів би жити?
Ней знизав плечима. Всі його знання про планети зводилися до того, що їх… ну, багато… мабуть.
-    Ну, може, мама тобі щось розповідала?
Звісно ж, мама розповідала. Дуже давно, коли він ще був зовсім маленьким – казку про планету, на якій всі живуть щасливо… Він вірив в те, що вона існує насправді, доволі довго – років до семи. 
Намагаючись не розридатися, Ней просто сіпнув плечем. Він, звісно, тупий, але не слабкий. Плакати і просити він не стане. Нічого, якось не потонув до тринадцяти років, риби не з’їли і навіть Мосен не зловив… значить, і на чужій планеті якось впорається.
Просто щоб перевести розмову, він поставив, певно, найдурніше запитання, на яке тільки був здатен:
-    А чому ви сказали, що вас звуть Дуенде – а кеп кличе Двенде? 
Дивлячись на ошелешене обличчя, Ней відчув коротке, майже болісне задоволення. Все ж таки йому вдалося здивувати старого космічного бурлаку. Втім, радість дійсно тривала лише кілька секунд: що йому з Дуендевого здивування? Ні на що це не вплине… і, швидше за все, помічник навіть капітану не розповість…
Ну, й до біса їх обох.
-    Ну, тому, що ми з різних планет, - пояснив Дуенде, дивлячись на Нея якось надто пильно. – На наших планетах мова – одна й та сама, але вимови відрізняються.
Деякий час обидва мовчали.
-    Слухай, а все ж таки – що саме мама тобі розповідала про інші планети? Може, спробуєш згадати? Давай спробуємо разом?

Згадувати було боляче навіть наодинці з самим собою, і тим більш – отак, коли треба було свої спогади «озвучувати». Тим більш що поряд був саме Дуенде. Можливо, коли б довелося все це розповідати кепові – Нею було б легше. Він би просто намагався… намагався стриматися. А Дуенде – о, він так співчував! Великі очі наповнювалися сльозами, ніс червонів… І Ней врешті-решт не витримав. Він плакав довго, і, здається, щось безладне говорив, а Дуенде незграбно гладив його по голові й звідкись з кишені комбінезону дістав велику цукерку в обгортці, яка частково прилипла до смаколика, а частково скрутилася, тому до цукерки де-інде прилипли крихти сухарів і ще чогось гіркого, здається, взагалі неїстівного. Але ніколи в житті цукерка не смакувала йому так. І, певно, жодне тістечко, жодне печиво, з’їдене на кораблі, не було настільки смачним…
Виплакавшись, Ней відчув полегшення. Його ніби відпустили всі його страхи відразу: не лише побоювання стосовно нової планети та питань виживання на ній, але й те моторошне відчуття, яке відвідувало хлопця, коли він згадував чорні гострі плавці, які кружляли в басейні, на ніж, кинутий рукою Мосена. 
Відпустив його й стид. Стид за те, що він залишив маму – й навіть не попрощався. Стид за те, що Аліші довелося бігати та рятувати його. Він почувався… відновленим. Не те, щоб в нього прям все було гаразд, але… але він відчував: життя триває, і він ще поживе.
Втім, цими думкаими з Дуенде він не поділився. Той і так радів, що зміг випитати в хлопця подробиці тих дитячих казок, що розповідала мама, і пообіцяв визначити, що ж за планету та мала на увазі. Сказав, що пригадані Неєм подробиці «значно звузили коло підозрюваних».
Потім прийшов кеп та сердито сказав, що настав час вахти Дуенде. І що, між іншим, він тут не благодійна організація, і що Нею нарешті час відпрацювати все, що він зжер, і відправив хлопця приводити до ладу вантажне обладнання. Його було слід протерти, змастити та «від’юстувати». Цього слова Ней раніше не чув, хоча з обладнанням справу вже мав: саме він слідкував за працездатністю мінікомбайна, за допомогою якого вони з мамою обробляли власний город. Звісно, порівнювати старенький мінікомбайн, який торохкотів так, ніби ось-ось розвалиться, та солідні й майже нові машини, які використовувалися на кораблі для завантаження, було просто смішно. Але потреби в цих механізмів, по суті, були ти самі, і він що треба – протер ганчірочкою (Кеп пояснив, що в космосі пил має магнитні власнивості та наливає на рейки, через що створюється перешкода плавному ходу), що треба – змастив якимось надгустим мастилом, не схожим на ті, що йому доводилося користуватися раніше. Потім кеп пояснив, що юустування – це налаштування, щоб механізм працював без похибок, і показав, що і як треба робити.
В самому процесі змащування було щось заспокійливе. І Ней навіть почувався вдячним кепові за долучення до цього процесу, незважаючи на образливі слова про «відпрацювання всього, що він зжер». 
І тільки вкладаючись спати, він раптом згадав слова Дуенде, що всі очищення на кораблі робляться автоматикою. І що він не бачив Дуенде чи кепа не лише зі шваброю чи чистящими засобами, але й з мастилом та ганчірками. Чи справді налаштування приладдя потребувало «ручної праці»? Чи кеп хотів цим йому щось довести?
Але хлопець не став роздумувати над цим і вперше за п’ять днів заснув буквально через кілька хвилин після того, як його голова торкнулася подушки.