Частина 2. ВІЛЬНИЙ. Глава 1

Вже майже п’ять днів минуло з моменту, як Ней покинув рідну планету. Як його вивезли з рідної планети, не попередивши, не пояснивши, не…
Коли його починали долати такі думки, хлопець швидко обривав себе. Не сказали йому – чого саме? Що вивезуть с планети? А про що він думав? Що космічний корабель – ну, ладно, хай маленький, – просто перевезе його… куди? На інший острів? Де він стане – ким? Власністю іншого землевласника? Чи – що його трохи покатають та відпустять?
Ні, звісно ж, все було зрозуміло та логічно, а те, що він не второпав – то це тому, що, як сказав Аліші бородатий, «він тупенький» та «можливо, не вартий угоди». Цікаво, яка саме угода малася на увазі? Що Аліша пообіцяла бородатому капітану цього космічного торговця? Вірніше – що вона вже колись зробила для нього, що тепер він був їй винний і в рахунок цього боргу вивіз бідолашного тупого Нея?
Екіпаж складався з двох: власне, капітана, якого було велено називати «кепом», та другого, того, хто копирсався біля корабля, коли вони тільки підійшли. Цей другий звався Дуенде, навіть, скоріше, Двенде – Ней добре пам’ятав, що Аліша, коли зверталася до нього, зробила наголос на «у», кеп же цю саму «у» просто майже ковтав.
Саме Дуенде всі ці п’ять днів возився з Неєм: навчив його користуватися душем та туалетом, запитував, чого б хлопець хотів з’їсти. І головне – Дуенде розмовляв із ним. Спочатку Ней не хотів нічого згадувати, не хотів ділитися, і Дуенде розповідав якісь свої історії, а може, й не свої. Ці історії, нагадували ті казки, якими мама розважала маленького Нея, коли він хворів і не міг виходити на вулицю.
А в якийсь момент, дивлячись на це обличчя, дивно негарне і водночас дивно привабливе, надто довге, з масивною нижньою щелепою, зі здоровезними, випнутими уперед зубами і великими сумними дитячими очима, Ней зрозумів, що він може виговоритися.
Він говорив про все. Про те, як хотів стати пажем – і не послухав маму. І Алішу теж не послухав, хоча вона казала… А він хотів здаватися дорослим, в першу чергу – самому собі… Мама залишилася на планеті, і тепер, може, її через нього, Нея, покарають… І він навить не попрощався. Не попрощався, бо не встиг… Не попрощався і не попередив, що їй може загрожувати небезпека. А все через те, що він був надто зухвалим. Вважав себе суперрозумним… Це так мама йому казала, що він розумний, а йому подобалося в це вірити…
Виходило нескладно, незв’язно – думки плуталися й перестрибували з однієї теми на іншу, але Дуенде все одно його слухав. І не тільки слухав – він розумів. Йому Ней навіть зміг сказати, що він не відразу зрозумів, що летить з планети. Що це було абсолютно тупо з його боку – не здогадатися, але він все ж таки не допетрив…
Дуенде похлопав Нея по руці своєю темною засмаглою рукою та пояснив, що це все було цілком природно: Ней і не міг здогадатися. Це стрес. Він пережив надто багато в той день, щоб реагувати адекватно: його мозок просто вимкнувся, бо не міг цього всього переварити.
-    Не кожний дорослий витримав би оце все, - сказав Дуенде. – Можеш мені повірити.
І Ней повірив. Він не тупий, просто… просто не зміг оговтатися, от і не зрозумів очевидних речей…
Поряд з Дуенде Ней почувався... захищеним. Яв в дитинстві поряд із мамою. Це було дивне відчуття. Бо мама – це ж мама! А Дуенде… Може, він знайшов в ньому батьківську фігуру, якої ніколи не мав поруч? Цікаво, а як би це було – рости, маючи батька? Добре – саме б такого, як Дуенде, а не такого, наприклад, як батько Оскара, п’яниця Лінк…
Та якщо поряд з Дуенде хотілося затриматися якомога надовше, то кеп викликав лише одне бажання: покинути цей корабель якнайшвидше.
Ні, він не ображав, не принижував Нея: він його просто не помічав. Не ігнорував навмисне, ні: не помічав насправді. Ніби того тут просто не було. 
Взагалі важко було уявити собі двох більш не схожих людей, ніж кеп та Дуенде. Дуенде часто усміхався, і посмішка його була такою, що хотілося поділитися останнім.  Кеп частіше бував набурмосеним, дивився пронизливо чорними очима так, ніби хотів витягнути душу і вивернути її навиворіт. Дуенде іноді балакав навіть сам з собою, кеп за весь день міг сказати всього кілька слів. 
На стрункому та доволі високому Дуенде навіть синій звичайний комбінезон виглядав елегантно. Кеп, вдягнений в такий самий комбінезон, виглядав вахлаком. 
Але ці двоє розуміли один одного не те що з пів слова – здається, навіть з пів погляду. 
І – якщо вони починали сперечатися, то які б аргументи, гарні та цвітасті, не знаходив Дуенде, – кеп завжди троьома-чотирма словами міг розбити всю аргументацію напарника вщент.
Тому коли Ней мимоволі підслухав їхню розмову, яка стосувалася його, він злякався не на жарт.. Він тоді саме йшов до кают-компанії, щоб злопати чергове тістечко – ніколи не їв такої смакоти, і все ніяк не міг зупинится, незважаючи на підтрунювання Дуенде, що в хлопця скоро пузо та дупа стануть ширшими за плечі. Чисто теоретично в цей момент Дуенде мав бути в рубці, а кеп – займатися підготовкою трюма (що це означало, Ней поки що і гадки не мав, просто чув декілька разів, коли його рятівники обговорювали між собою, що на підготовку трюуму ще доведеться кілька днів витратити). Інакше Ней би ніколи не ризикнув попертися до кают-компанії: по-перше, він намагався зайвий раз не потрапляти кепу на очі, по-друге – соромився брати смаколики в чиїсь присутності, хоча йому відразу було сказано, що з їжі він може брати все що завгодно – і скільки завгодно.
Він дійшов до повороту і завмер, почувши голоси. Звісно ж, мама неодноразово казала йому, що підслуховувати не можна: це погано, соромно, та й взагалі… Але він розумів, що будь-яка розмова може стосуватися його, його подальшої долі, тому просто закляк на місці.
-    Його треба висадити, - говорив невидимий кеп. – В нас тут не дитсадок. 
-    Висадити? Де саме? Ти ж розумієш – він не пристосований… – в голосі Дуенде явно чулося хвилювання.
-    А, по-твоєму,  до такого життя він пристосований? Ну, десь же його мати збиралася осісти – якщо б ми обох вивезли, – а ось голос кепа залишався нейтральним.  – Отам, значить, й висадимо.
-    Та він навіть не знав, що мати хотіла його вивезти! Тобто – звідки йому знати, яку планету вона могла обрати? І потім – мама його, зі слів дівчини, народилася не в цієї дирі. А хлопець – що він взагалі знає? Мабуть, крім як пірнати, нічого й зовсім не вміє…
Після доволі довгої паузи кеп відповів:
-    Ну, є ж якісь планетарні служби… системи адаптації біженців… На тому, хоча б, Солстісі… Чи на Арете… Щось я таке чув…
-    «Щось таке чув», - передражнив Дуенде. – А ти знаєш, як вони насправді працюють? Чи ніколи не стикався з бюрократичною машиною? Чим вище рівень життя на планеті – тим більше різної бюрократії…
Знов зависла тиша. Ней боявся дихати. Долоні спітніли, комбінезон прилип до спини й навіть ступні, здається, стали мокрими.
-    А якщо він там не пристосується? Як ти будеш жити, знаючи, що хлопець, можливо, десь там… ну, не знаю, позбавлений можливості до школи ходити… чи, може, його цькують, чи…
-    А як ти  будеш жити, якщо він, можливо, загине – через тебе? Чи через мене? Дін, він не пристосований. Він нічого не знає, нічого не вміє. І потім – з нашим способом життя… ти ж пам’ятаєш, що я тобі навіть кота не дозволив завести?
Дуенде, якого кеп чомусь назвав Діном – таке ім’я Ней чув уперше, – щось незрозуміло мугикнув. 
-    Так то просто кіт. А це – людина, – резюмував кеп. – Все, закінчили на цьому. Поговориш із хлопцем сам. Бо мене він, здається, боїться.
Ней навпшпиньки пробрався до своєї каюти, впав обличчям на ліжко і заплакав.