НЕВІЛЬНИК. Глава 12

Глава 12

Аліша підсвічувала шлях невеличким ліхтариком – який, Ней був впевнений, взяла саме десь тут, в трубі. Правда, його світла не вистачало навіть на те, щоб освітити хоча б на кілька метрів уперед, але, принаймні, вистачало для того, щоб Нею не було так моторошно.
Добре, що в вонючому мулі, який вкривав дно труби, ніхто не водився. Ну, чи, принаймні – ніхто великий. Нічого не шурхотіло, не лазило… 
Обличчя стягнуло коркою. Не хотілося думати про те, що це таке. Хоча – Аліша ж сказала, що все переробляється… може, й справді – просто мул… а може, вона таким чином намагалася його заспокоїти… А кумедно працює психіка: він брудний майже весь, принаймні – спереду, а відчуття стягненої шкіри є чомусь на обличчі… Може, тому, що на обличчі ще й ніс, який відчуває сморід?
Багнюка хлюпала між пальцями, чавкала, ніби хотіла їх зжерти. Йти було незручно: кут нахилу хоча й невеликий, але ж слизько, ноги ковзають… Ней ступав обережно, широко, з усіх сил намагаючись не впасти. Хоча в його випадку гірше вже точно не стало б.
Але Аліша йшла попереду, швидко і з рівною спиною, і Ней чимчикував позаду, сподіваючись лише на одне: що вона знає, куди веде його.

Аліша, звісно, була права: він й дійсно тупий. Тупий і дурний. Вона ж відразу сказала: очистна труба з замку. Значить, якщо води течуть з замку до моря, а вони йшли в протилежному напрямку від моря, то й дійшли вони – куди? Ну, звісно ж, на територію замку.
Але коли Ней виліз з труби та побачив, де саме вони знаходяться, він… Певно, емоція, яку він відчув, не має власної назви. Це була суміш з різкого, майже тваринного страху, здивування та ще чогось незрозумілого. Він вже навіть відкрив рот, щоб крикнути, звинуватити Алішу в тому, що вона завела його туди, звідки він ледве уніс ноги… та – своєчасно захлопнув пащу. Поки вона не вирішила, що він стовідсотковий ідіот.
Залишалося тільки вірити в те, що вона справді розуміє, що робить.
-    Чого стовпичиш? Виходимо. Якщо когось побачиш – не біжи, не присідай… поводься природно. Ми йдемо по справах, і нікому до нас немає діла, зрозумів? Ніхто тут не знає ані тебе, ані того, що тебе шукають.
Вони вийшли з будівлі – тієї самої, в якої він вже був сьогодні… або сто мільйонів років тому, і Аліша вчергове здивувала хлопця, ретельно зачинивши двері. 
Кількасот кроків Ней молився усім богам, яких тільки міг згадати, щоб нікого не зустріти. Аліші легко говорити – вона он яка… холоднокровна. Але він – чи зміг би він зробити, як вона наказала? Зберігати спокій та поводитися природно…  Боги, чому він просто не вмер там, в тій печері? Разом із Ларсом чи замість нього…
Втім, в якийсь момент його відвідало дивне відчуття, що його особистість якось розділилася. І поки одна половина на тремтячих від страху ногах крокувала за Алішею між господарчими будівлями, інша ніби спостерігала за цим усім зверху, холодна і байдужа.

Аліша вийняла з волосся шпильку чи як там це називається в дівчат, поколупалася в замку, він клацнув і відкрився. Потім зробила попереджувальний знак – що він означав, Ней не зрозумів, але про всяк випадок залишився зовні, коли дівчина пірнула в темне провалля дверей. Через кілька секунд – чи хвилин, чи, може, годин, Ней вже був неспроможний нормально сприймати біг часу, - вона висунулася з дверей та махнула рукою.
-    Ще трошки залишилося, - діловито сказала дівчина, відкриваючи чергову решітку в підлозі – приблизно таку саму, яку вони відсували, коли вилазили з труби. – Це тунель, і тут сухо, так що не лякайся.
-    Зачекай…
-    Ну, що тобі? – вона явно була незадоволена можливою затримкою. – Ти що, в туалет хочеш, чи що? Ну, зайди за рог та зроби свої справи.
Ней хитнув головою.
-    Послухай, ти… ти хто?
Аліша закотила очі.
-    Ось тебе саме зараз цікавить саме це? Не мороч голову, пішли.
Ней залишився на місці. Не те щоб він вперся і вирішив таким чином здобути відповідь – ні, скоріше, просто забарився на секунду, але дівчина сприйняла це по-своєму.
-    Послухай мене, - вона підійшла близько-близько і подивилася хлопцеві просто в очі.
Ще місяць тому – та що там місяць, станься це вчора – він був би на сьомому небі від щастя. А зараз… зараз він не відчував нічого.
-    Я розумію, дітей цікавить… все на світі. Але просто повір мені: тобі краще не знати. 
Ней кивнув. Навіть те, що вона вважала його дитиною, не зачепило його зараз. Він почувався… почувався, як повітряна кулька, з якої випустили повітря. Не треба знати? Ну, ок, не треба…
Решту шляху, який пролягав тунелем, він пройшов абсолютно механічно, не думаючи ні про що. Просто… треба було йти, ось він і йшов. Так само механічно він піднявся сходами-скобами, вертикальними, які явно вели назовні… може, за межами замку, а може – просто всередині, яка різниця…
Він виліз слідом за дівчиною і навіть не здивувався тому, що назовні вже темно. Ну, ніч колись же мала настати, ось вона і настала… Абсолютно байдуже він подивився униз… і раптом усі почуття повернулися до нього – ніби просто хтось натиснув кнопку та увімкнув емоції. Від побаченого перехопило дих. Вони стояли на пагорбі, а трохи нижче розстілався посадковий майданчик. Свята святих маєтку барона. Місце, в яке мріяв потрапити, певно, кожен хлопець з острова – про дівчат Ней просто не знав, про що вони там мріють…
Аліша швидко спустилася до сітчастої огорожі, щось там помацала і, піднявши край сітки, нахилилась та пролізла під нею. Ней поліз слідом. Місце, яке, казали, охороняється так, що кожен, хто туди просто ступить без дозволу, відразу буде знищений… А насправді – вони пройшли сюди так легко… Ну, ок, це тільки самий краєчок посадкового майданчика… але ж вони тут… і – ані охоронців-людей, ані собак… ну, може, сирени якісь мали б почати вити…
Звісно, добре, що все так легко пройшло, але й дуже дивно…
Аліша пробиралася вздовж огорожи огорожу, трохи пригнувши голову – чи то щоб встигнути сховатися, якщо що, чи, може, просто під ноги дивилася: тут було повно каменюк, ям та вибоїн. Ней намагався не відставати, але це було доволі важко: ці всі кораблі, які стояли тут, вони були такі гарні! Якісь трохи більші, якісь менші – але куди до них тим нещасним флаєрам, які ще зовсім нещодавно були межею його бажань…
Звісно ж, він хотів роздивитися їх краще – хоча б звідси, здалеку. Може, він бачить таке вперше і в останнє… Може, їх зараз взагалі схоплять… ех, побачити б хоча б один зблизька… а якщо й рукою торкнутися – то й померти не шкода…
Один з корабликів, невеличкий та якийсь… незграбний, стояв осторонь від інших. Біля нього колупалася якась темна фігура. Ну, все… зараз цей «хтось» їх побачить, викличе охорону, і все…
-    Ола, Ду́енде, – неголосно сказала дівчина, – Це я.
Чоловік, якого Ней не міг розгледіти в невірному світлі зірок, вирівнявся, придивився та кивнув. Повернувши голову до Нея, дівчина наказала:
 - Стій тут, поки я не покличу.
І швидко пішла до чоловіка. Нею не було чути, що вони кажуть один одному, та він і не прислухався. Співбесідник Аліші ще щось сказав, підійшов до корабля, щось там натиснув, чи, може, потягнув – Нею з його місця не було видно, – і частина борту піднялася вгору, відкривши сяюче нутро.  Що саме там стояло, Ней не бачив – ну, якісь коробки, чи що. Але це не мало ніякого значення. Саме світло, холодне, синювате, виглядало… виглядало чарівним. Як портал в інший світ в тих казках, що в дитинстві розповідала йому мама.
Ней проти волі зробив кілька кроків уперед. Аліша зараз побачить, що він підійшов, й гніватиметься… але він нічого не міг з собою зробити, це чарівне світло манило його, притягувало, ніби він був рибкою, яка підпливала до ліхтаря під час нічної риболовлі.
Зсередини вийшов інший чоловік – нижчий за першого, і, здається, бородатий. Аліша щось почала говорити, чоловік односкладово відповідав. До Неэвих вух долетіло незнайоме слово «карго», чи, може, «карга», потім чоловік сказав щось на кшалт «ми про таке не домовлялися», а Аліша різко відповіда: «Ти мені винен!». А ще через кілька секунд вона повернула голову в бік Нея. Зараз вирішить, що він підслуховував…
Аліша коротко смикнула головою, наказуючи підійти, і Ней, раптом відчувши безпідставний страх, підійшов. 
-    Вітаю…
Невисокий та бородатий окинув його поглядом, похитав головою, потім зітхнув:
- Ну, завантажуйся.
- Перепрошую?
-    Він у тебе тупенький? – поцікавився бородатий в дівчини. – Чи вартий він… угоди?
Вдалині почувся різноголосий гавкіт. Такий, який зазвичай буває, коли барон виходить на полювання 
-    Я винна його мамі. А ти – мені. А це вже, схоже, за ним, - незрозуміло відповіла Аліша чоловікові та холодними пальцями торкнулася Неєвого передпліччя. – Прощавай, Нею, будь щасливий і не роби дурниць. Ліз всередину. Сподіваюся, колись побачимо.
Ней, все ще нічого не розуміючи, піднявся похилою рифленою металевою плитою: вона ще зберігала тепло, яке він відчув своїми босими ногами.  Бородатий ще щось сказав Аліші, потім застрибнув всередину, і важка металева плита опустилася на місце, відрізавши Нея від ночі, від можливої погоні, від небезпеки…
-    За мною йди, - кинув бородатий та пішов кудись всередину. 
Ней забарився, роздивляючись навколо.  Коробки різного розміру, закріплені якимись фіксаторами. Якісь ящики, зверху затягнуті сіткою. Нічого особливого, але… але… все зовсім інше, не звичне, не таке…
Він надто задивився – і сильно злякався, відчувши, як корабель раптом здригнувся. Потім все навколо загуло – він відчув це не тільки вухами, а й підошвами ніг, а потім підлога м’яко штовхнула його. Він ледве не впав. Вхопився за якийсь ящик, щоб втриматися, але ящик, вочевидь, погано закріплений, почав сунутися разом із ним. Ней, швидко знайшовши на стіні якусь трубу, вхопився за неї, молячись, щоб ця труба не дай боги не відірвалася. На секунду йому здалося, що він летить, пливе в небі, мов птах… ну, не в небі, звісно… Він не встиг навіть додумати цю думку, як тіло так само раптово як втратило вагу, так і набуло її.
Ней обережно відпустив трубу – та, тьху-тьху, залишилася на місці – і на тремтячих ногах пішов вперед.  Довгий коридор скінчився кабіною – чи то рубкою – чи як його там, він і гадки не мав, як правильно називається це місце, де було так багато різнокольорових крихітних лампочок, тумблерів, важельців… І – величезне… вікно? Екран? 
Коротше кажучи, передня частина цієї кабіни була виконана  з прозорого матеріалу. Ней глянув – і побачив далеко внизу крихітну кульку рідної планети. А потім підлога швидко наблизилася до нього, і все навколо згасло.