НЕВІЛЬНИК. Глава 11

Глава 11

Влітку світовий день довгий. Він все тягнеться й тягнеться, не закінчуючись: природі байдуже, що комусь там треба сховатися, бо від цього залежить його життя. 
Втім, Ней не задумувався про те, що треба ховатися… чи взагалі про щось: він перебував у ступорі. Аліша кудись тягнула його за руку, потім смикала, і він слухняно сідав чи навіть лягав, показувала, щоб поводився тихіше – він намагався навіть не дихати. Але що відбувається, хлопець не надто розумів: перед очима його була почервоніла вода, в якій, обличчям униз, плавав Ларс.
Якого він вбив.
Не навмисно. Він навіть не зрозумів, як так сталося, але… але факт залишався фактом: Ларс був живий… а потім став мертвий.
Аліша вчепилася йому в плечі, зробивши боляче, і сильно струснула.
-    Зберись. Чуєш мене? 
Він кивнув, навіть не розуміючи, про що вона каже. Дівчина подивилася на нього уважно, а потім коротко, без замаху, але відчутно вмазала кулаком по щелепі.
-    Візьми себе в руки. Ти заважаєш мені рятувати тебе.
Рятувати. Нащо його рятувати? Він – вбивця…
Боги, знов блювати тягне…
-    Якщо нас впіймають - знаєш, що з тобою зроблять?
Ну, щось зроблять… байдуже…
-    А зі мною? Розповісти тобі? Можеш мені повірити, в Мосена дуже добре розвинена уява. 
Дивно, але цього разу він її почув. І зрозумів. І – злякався. В нього, звісно, уява розвинена не так добре, як у цього клятого Мосена, але того, що він вже бачив, вистачило, щоб не бажати нікому потрапити в руки до мосенівських приспішників.
-    Ти мене розумієш?
Цього разу Ней кивнув вже усвідомлено.
-    Йди за мною слід в слід. І – ніяких звуків, що б ти не побачив… і що б не сталося. Зрозумів? Я тебе витягну. 

Аліша впевнено тягнула його за собою. Вони йшли, потім лізли вгору, потім лізли униз – Ней, який вважав, що непогано знає принаймні оцю частину острова, вже геть заплутався. В нього вже паморочилася голова і почало мутити.
-    Тут обережно, - сказала дівчина та, розставивши руки та напівприсівши, швидко почала спускатися.
Хлопець зробив крок – та поїхав униз разом з пластом глини, спочатку повільно, а потім все швидше. Зараз він Алішу просто знесе… унизу, здається, каміння… ну, йому вже втрачати нема чого, хай навіть ця глина поховає його під собою, але бути винним ще й в смерті дівчини він не хотів. Ней спробував вчепитися в якийсь хирлявий кущик… Вірніше, він і вчепився, й доволі міцно, але виявилося, що сам кущик вчепився в ґрунт значно слабкіше. І до піску вони так і доїхали вдвох: Ней та кущик в його руці. Слідом, швидко, але граційно, спустилася Аліша. Як так вийшло, хлопець не зрозумів.
Йому хотілося вимити руки. Дивно: він був весь в глині, і обличчя, і ноги, і одяг. А помити хотілося саме руки. Ніби на них ще залишалися бризки Ларсової крові…
Варто було згадати про Ларса, і його знов потягнуло ригати.
-    Потім страждатимеш, - різко сказала Аліша. – Пішли. Вамос, вамос!
Цього слова Ней не знав, але чомусь зрозумів, що значить воно чи то «пішли», чи то «швидше», а може, «уперед» – але явно щось подібне.
Крихітна бухточка, крихітний шматок пляжу – білий пісок, мушлі на межі прибою. От би залишитись тут назавжди… Тут можна ловити рибу чи ті самі мушлі збирати. І сюди навряд чи хтось припреться… Хоча – звідки про цю бухту знає сама Аліша? Вона, яка провела в селищі так небагато часу, та й те більшу частину хворіла? Що вона могла тут робити? З кимось зустрічати – так, щоб інші не знали? З ким?
-    Багато знатимеш – погано спатимеш, - фиркнула дівчина, і Ней із жахом зрозумів, що озвучив свої думки вголос.
Вона увійшла в воду, і Ней тільки зараз зрозумів: вона боса. Він настільки звик, що Аліша завжди у взутті, що цього разу просто не звернув уваги. Ну, звісно: щоб дістатися печери, в якій він сидів, вона мала пірнути під каменюку – іншого шляху туди не було. А хто ж плаває у взутті… Хоча – звідки йому знати, у нього в житті не було взуття на літо, такого легкого, в ремінцях… може, в такому й плавати нормально…
-    Не чеши ріпу, ходи!
Ней ніколи не чув такого виразу, але зрозумів, що Аліша мала на увазі: щоб він не копався. Ну, мабуть це.  Він поспіхом зайшов слідом – і відразу ж ледве втримав зойк: настільки боляче його різонуло. Він витяг ногу, подивився: по ступні йшла пряма різка лінія, яка доволі швидко наливалася червоним. Порізався.
На секунду йому стало страшно: він просто-таки побачив отих страшних риб: трикутні плавці, зубасті пащі, готові рвати живу плоть… Потім осмикнув сам себе: в його житті можуть трапитись речі й страшніші, якщо він зараз не поспішить.
Вони пройшли метрів з десять, потім дно під ногами різко зникло: мілина закінчилася. Аліша попереду вже пливла, і Ней поплив слідом, намагаючись не думати ані про риб, ані про Ларса.
Пливти довелося не довго – може, метрів тридцять.
-    На беріг, - скомандувала Аліша і, ставши на ноги, пішла.
Ней почапав слідом, дивлячись на її осяяну сонцем фігуру. Боги, ще кілька тижнів тому він навіть мріяти не міг би про таке: він і Аліша, удвох, море… Там, в його заборонених мріях, Аліша мала б поранити ногу, а Ней – героїчно винести її на берег на руках… і може, вона навіть поцілувала б його в щоку…
Але зараз ніякої романтики не було і помину. Була нога, яка боліла, берег, якого треба дістатися, і повна невідомість попереду.

Чому вони спустилися саме в тій, іншій, бухті, а до цієї перлись водою, було зрозуміло: тут згори не спустився б ніхто. Навіть коза. Хіба що – по частинах: скелі, темні, непривітні, піднімалися гладкою суцільною стіною. Ані тріщинки, ані кущика…
-    Трубу бачиш? – спитала Аліша.
Трубу? Яку трубу?
-    Та он же, довбню! 
Дівчина різко повернула його голову в необхідний бік. І дійсно, на висоті близько трьох метрів в скелі темніла дірка правильної круглої форми.
-    Це стічна труба, - пояснила Аліша. – Нам туди.
Нея знов почало мутити. Стічна труба. Це, значить, через неї з замка відводяться всі… е… відходи життєдіяльності… Жити, звісно, хотілося, але лізти по трубі проти потоку рідкого гівна, помиїв, бозна чого ще…
-    Боже, які ми тендітні, - дівчина подивилася на нього, здається, з огидою. – Заспокойся. Все очищається. Ти ж був біля очисних споруд! Все очищається, переробляється і використовується повторно.
Використовується повторно?! Це як?!
Аліша похитала головою.
-    Боже, ти взагалі неук. А твоя мама казала, ти розумний. Хоча – для мами її дитина, певно, завжди розумніша за інших.
Ней образився. Він, між іншим, і справді не дурень! І в школі вчиться непогано, і полагодити може майже будь що. А що не знає про якусь там стічну систему – так звідки йому знати? І – нащо?
-    Тобі мама казала – не лізти до замка?! Я казала?! Ти ж вважаєш себе розумним! Міг би допетрити, що, певно, може бути якась небезпека… і хоча б продумати собі якісь шляхи втечі… бовдур.
Ней відчув, як очі наповнюються сльозами. Цього ще тільки не вистачало! Вона і так, схоже, вважає його маленьким.
-    Ти взагалі в курсі, що твоя мама хотіла, щоб ти поїхав з цієї планети?
Що? Як це – поїхав? Ніби це так просто: взяв та поїхав… як на самокаті. Він навіть ніколи ні на якому з інших островів не бував. Певно, Аліша щось не те каже.
-    Підсади мене.
Її думки швидко перескакували з однієї теми на іншу, Ней просто не встигав – тому відразу й не зрозумів, про що вона.
Аліша закотила очі.
-    Труба! Труба! Підсадиш мене, я втягну тебе. Зрозумів, дурень?
Він вже і дурень, і бовдур – і ризикує отримати ще якесь прізвисько, якщо швидко не відреагує. Тому хлопець, прикинувши на око відстань до труби, підійшов ближче до скелі. Отут виступ – нахил, правда, серйозний, але він точно втримається, якщо буде стояти сам… а має втриматись, і підсаджуючи Алішу.
Ней швидко забрався на виступ.
-    Давай!
Аліша підійшла, на секунду забарилася, вочевидь, оцінюючи відстань. Потім Ней відчув у себе на плечі її цупкі пальці. Маленька нога встала на його коліно – він інстинктивно вхопив її за щиколотку, потім за стегно – вона лізла ним, просто як сходами. Вправна така… він би ніколи не подумав, що вона може…
-    Вище!
Вище… як? Ней і так ледве стоїть на цьому виступі, вчепившись пальцями ніг в каменюку… Він штовхнув з останніх сил, розуміючи, що зараз не втримається – і вони обидва зваляться, ось тільки Аліша – з більшої вишини, а значить, поб’ється сильніше…
 Плечам раптом стало легко. Він підвів очі – вона вже втягувала себе в чорне провалля труби. 
Через кілька секунд звідти висунулася її голова.
-    Давай!
Ней вчепився в простягнуті руки, намагаючись не думати про те, що, певно, важать вони примірно однаково і що швидше він витягне її з труби, як цвях з дошки, ніж вона втягне його всередину… але його ноги відірвалися від опори і через кілька нескінченно довгих секунд його голова та плечі опинилися в темному та вонючому нутрі труби. Корчачись, як хробак, він втягнув себе цілком й ліг – просто плиском, долілиць… в м’яке, але рідкісно вонюче щось. І, сіпнувшись, відразу ж сів.
Аліша, яка сиділа навпроти нього, підібравши під себе ноги, закинула голову назад і зареготала. Вона сміялась так заразливо, що Ней, який спочатку образився, через кілька секунд не витримав і розреготався й сам.
-    Вибач… вибач, - відсміявшись та витираючи сльози, сказала Аліша. – Ти… доволі кумедний… а я… ну, це просто нерви.
Ней роздивився. Он якісь скоби – певно, за них вона зачепилася ногами, коли тягнула його. Звідки вона знала, що вони тут є? Дурне запитання: звідти ж, звідки взагалі знала про цю трубу… і цю бухту… і, між іншим, про печеру, в якій знайшла його – вона ж жодного разу не була на їхніх посиденьках!
От вже дівчина!
Він… його серце готово було розірватися від захоплення. Вона неймовірна! Таких просто не буває! А він… він… він буде гідний її! Звісно ж, вже про повернення до пажів не йдеться, але…
-    Соплі підбери, і пішли. Ми ще не подолали навіть половину шляху.