НЕВІЛЬНИК

Глава 9

Якщо кілька секунд тому Ней жалів, що потрапив до замку – зараз він пожалів, що взагалі народився. Він рідко думав про смерть, але коли думав – йому ставало… моторошно. Не хотілося вмирати! Не те щоб в нього було так багато мрій, які ще не встигли здійснитися… ну, хіба що – стати гвардійцем та відчути, що це таке – справжній політ. Ну, звісно ж, релігія обіцяла тим, хто добре поводився за життя, після смерті «кущі небесні». Це, до речі, Нея завжди дивувало: що може бути хорошого в кущах? Але… навіть якщо там і справді добре, то… та ну його, ось що! Краще бути живому тут і зараз.

Але зараз, напевно, вперше у своєму житті Ней раптом подумав, що бувають речі ще гірші за смерть. Можна просто померти. І потім вже – в кущі… чи в пекельні пустки, як грішив забагато.  Та хто там знає, чи існують ці пустки та кущі?

А можна… можна помирати довго та страшно. Як, певно, зараз помирають ті хлопці в басейні, коли страшні рибини відкушують з них, живих, відривають шматками м’ясо… Ней не встиг цього побачити, але уява малювала йому все це надто яскраво.

• Підслуховуєш? – повторив підстаркуватий слуга.

Напевно, тіло Нея спрацювало само, ще до того, як встиг увімкнутися мозок. Він з усіх сил вдарив п’яткою чоловіка по нозі – той скоріше від несподіванки, ніж від болю, зойкнув та відпустив Неєве вухо. Потім Ней з усіх сил брикнув служника в коліно. А потім – побіг.

Він біг довго, потім кудись ліз, і ще біг, потім впав і котився – певно, униз, бо неможливо ж котитися вверх… Потім ще кудись дряпався й знов біг, не розбираючи дороги. Його вів інстинкт – як веде пораненого звіра, який має дістатися до лігва, але не привести туби мисливців.

Коли хлопець нарешті зупинився – він не розумів, де саме знаходиться. Ще на території маєтку? Чи вже поза нею? Схил, який поріс рідкою сіруватою травою, явно не був частиною саду… він був як звичайний схил – такий, наприклад, як на околиці його селища… але – бозна, що ще було на території маєтку? Може, і такі схили…

Ней дістався сюди, не роздумуючи, не розуміючи, куди саме несуть його ноги. Але тепер… що – тепер? Куди далі? Праворуч? Ліворуч? Що там може бути – унизу? Каміння? Глина, яка зсунеться разом із ним, якщо він вирішить спуститися – й присипле його зверху?

А що, в нього є вибір?

Ней підійшов до краю обриву, подивився вниз. Ну, е… спуститися він тут не зможе. А ось стрибнути… Звісно, на дні може бути каміння. Але… краще вже так, правда? Хтось, здається, зовсім нещодавно думав про легку смерть…

Одяг. Звісно, він вдягнений не в «парадну форму», а в зручну повсякденну, але штани з такої тканини, що як намокне – піти йому на дно. Може, звісно, він вб’ється до того, як почне тонути… але ж – може, й не почне? Але штани точно треба зняти.

Ней роздягнувся, підійшов до краю. Примружився. Ну, стрьомно, звісно – але стрибав він вже з такої вишини… Правда, тоді він добре знав дно, але… Ладно, досі скиглити. Врешті-решт, унизу ж море, а воно його ще жодного разу не підводило.

Вода охопила його й понесла… кудись. Може, не чинити опір? Просто відпустити… все… і піти на дно… ага, щоб припливли оті гидкі рибини й рвали його тіло? Дзуськи. Він живий поки ще… і ще житиме…

Пливти Ней міг скільки завгодно – він ніколи не втомлювався у воді, і навіть зараз, переляканий та втомлений, відчував, що вода надає йому додаткових сил.

Він пливтиме скільки потрібно. Звісно, якщо не буде оцих.. риб, які навіть власної назви не мали на відміну від інших. Ней раніше ніколи не замислювався над тим, чому, власне, є голань, є барбуні, є кабрілья, є ще мільйон назв – а саме ці хижаки звалися просто риби. Зараз йому спало на думку, що, можливо, так сталося через побоювання? Ніби, отримавши додаткову назву, ці риби могли отримати й додаткову силу… ніби, називаючи їх якось, люди могли покликати їх ближче до берега, накликати на себе небезпеку.  Ней згадав вузькі хижі плавці – і плисти відразу стало складно, ніби до ніг прив’язали важкі жернова. Руки теж стали важкими, незграбними, він відчував, як зводить плечі, як заклякла шия. Легені… легені болять. Боги, та він зараз потоне! Він, який завжди почувався у воді як риба…

Ага, та сама страшна Риба…

Інстинктивно він повернув в бік берега. Швидше, швидше! Йому потрібно вибратися на сушу! Суша тверда, надійна, там він не потоне, там немає страшних водоростей, які можуть обплутати ноги, або оцих жахливих риб…

Ага, на суші лише Мосен… та барон, який погодився продати тому Нея… та гвардійці й пажі, які виконають будь-який указ барона, схоплять його, Нея – щоб, можливо, отримати додаткову монету… Їм усім буде пофігу, що із ним станеться далі. Як йому будо пофігу, чому звільнилося місце, на яке його взяли…

Мама! Матінко… мамусю…

Ней заплакав. Море змивало солені сльози – в ньому й так було багато солоної води, трохи менше, трохи більше  –  йому теж було байдуже.

Ней сидів в печері, і його трусило. Він дістався сюди якось на автоматі, з останніх сил – боги, та раніше він проплив би й вдвічі більшу відстань, й навіть не захекався б, а сьогодні – трохи не вмер.

Залишалося сподіватися, що тут його ніхто не знайде. Зазвичай вони з хлопцями збиралися тут у неділю, майже щотижня, палили вогнище – ззовні полум’я не було помітне, - й розмовляли про все і ні про що. Рапанів готували. Одного разу… одного разу навіть ляпунця з’їли – надто сильно хотілося спробувати, який же на смак цей «продукт експорту». До того ж їхнє вживання було строго заборонено – і саме це додавало азарту: заборона робила ляпунця не просто їжею, а трофеєм.