НЕВІЛЬНИК

Глава 8

Дорогою до казарми Ней розмірковував. Йому було страшно. Страшно, що все, що казала Аліша – правда, і на нього справді чекає суцільне жахіття. Страшно, що – не правда, а він раптом повірить – і впустить свій шанс на краще життя. Що – не правда, а він підставить свій загін, вистава не викликає задоволення в гостей, а значить – пажів покарають. І маршала. А його, Нея, відправлять додому. І тоді він вже точно не те що Ларсу носа не втре… тоді… тоді йому доведеться самому визнати, що він просто невдаха, не здатний ані на що… і що мама мала рацію, до замку не слід було соватися, бо він просто нездара…

Як вчинити? Повірити Аліші? І… і… і – що? Сидіти в туалеті? Щоб потім до кінця терміну служби в загоні – якщо вже пощастить і Нея не виженуть – його дражнили засранцем?

Ні, ні… це точно не варіант. Краще вже померти, ніж жити засранцем! Хоча… помирати все ж таки дуже не хочеться. Може, Аліша помилилася?

І потім: якщо вже Мосен, як вона сказала, «накинув око» – то чим допоможе сьогоднішня його відсутність на вечірній виставі?

Великі боги, допоможіть та помилуйте…

Розмірковуючи, Ней дістався невисокого кам’яного паркану. Що, вже територія маєтку скінчилася? Ніби-то не мала… Він бачив план, дуже приблизний, звичайно, але від водонапірної вежі до  узбережжя тут мало бути ще ого-го місця. Але на плані й ніякого паркану не було… що там, цікаво, таке?

Звісно, йому тут лазити не дозволено… але ж і прямої заборони не було? І… якщо його впіймають – то покарають, звісно, але він буде «хлопець, який порушив заборону», а не «хлопець, який з переляку обісрався» – правда ж, звучить зовсім по-різному?

А як не впіймають… то в нього буде шанс побачити щось таке, що, може, майже ніхто й не бачив – адже чомусь же тут оцю стінку кам’яну побудували? До того ж він і так майже нічого ще не бачив – окрім щоденного маршруту казарма – їдальня – тренувальний майданчик – басейн – та знов казарма.

Не надто довго роздумуючи, Ней просто переліз через паркан.

Лазив він, звісно, гірше, ніж плавав, але цей паркан здолав би навіть малий Оскар… та що там – Оскар, перелізти його було б під силу навіть цьому хлопчиську, якого він бачив сьогодні.

За парканом панувала тиша. Певно, хтось сказав би – зловісна тиша… чи – тиша, яка провіщала недобре. Але нічого такого Ней не відчув: просто огороджена частина території… Шматок, який казна-навіщо відокремили. Але ж такого не буває, щоб – просто так? Нащось же цей паркан тут був? Ней вирішив про всяк випадок не втрачати пильності та надто не шуміти.

Певно, колись він був доглянутим, а потім його просто закинули – цікаво, чому? В барона не вистачало коштів, щоб його доглядати? Добре, що хоч поливається: всі рослини – м’ясисті, високі – виглядали цілком собі задоволеними життям.  Дерева буйно квітли – фіолетовим, оранжевим, червоним, гуділи вапси, збираючи нектар та запилюючи квіти. Від калейдоскопа запахів, кольорів та звуків в нього запаморочилася голова.

Ней пішов уперед доріжкою, складеною з великих пласких каменів дивного вигляду: чорні й блискучі, вони таїли в собі дивну глибину, прозорість. Власне, добре вдивившись, Ней зрозумів, що нічого ці камені не чорні, а, скоріш, дуже-дуже темно-зелені. Цікаво, звідки вони взялися? Звісно, він не весь острів оббігав, але коло їхнього селища вже точно нічого подібного ніколи не водилося. Та він навіть манюніх уламочків таких каменів не бачив ніколи! Може, з сусіднього острова?

Гарні які… Їх би не на доріжку, а побудувати з них… ну, можливо, будинок… такий, з баштою… було б як в казці…

Дивно, але чим далі він йшов – тим більш доглянутим виглядав сад. Цікаво, де логіка? Адже якщо сюди хтось приходить з основної території замку, то хто піде доріжками далі – якщо вхід виглядає закинутим?

Сад поступово закінчився, перейшов в доглянуті квітники та клумби. Тут вже були такі дерев’яні – бозна, як вони звуться, – решіточки, по яких плелися тоненькі та товстенькі трав’янисті стебла, прикрашені гронами квітів. Таку красу Ней бачив уперше. Ех, маму б сюди… Мамі так подобається все красиве…

Доріжка перейшла в сходи, і Ней вже майже зробив перший крок… і закляк. Добре, що він подивився униз перш ніж його помітили! Там, внизу... там…

Там був величезний басейн. І в басейні – кілька молодих хлопців, трошки старших за самого Нея. Певно, ще пажі, хоча він їх раніше ніколи не бачив… І – рибини… великі обтічні тіла з гострими трикутними плавцями… Ці риби були жахіттям старших рибалок – тих, хто виходив в море трошки далі від острова. Вони нападали зграями, розхитували човни й рвали своїх жертв на частини. Кажуть, вони відчувають єдину краплю крові на величезній відстані…

Але там, унизу, три чи чотири рибини поки що кружляли навколо хлопців, що збилися в тісну купку, спина до спини. Кружляли, не поспішаючи атакувати… а може, чекаючи, поки жертви з переляку не втратять можливість чинити опір.

А навколо басейну на зручних лежаках розвалилися глядачі. Гості барона, яким, вочевидь, звичайної програми, запропонованої господарем, було мало. Глядачі, які хотіли біль жорстких забав…

• Агов! Дайте мені ніж!

Мосен. А його ж, дурня, Аліша попереджала. Сказала, що той… оте дивне слово… як його там… Дідько! Яка різниця, що там було за слово…