НЕВІЛЬНИК

Глава 7

Ней плив в темній воді, підгрібаючи лівою рукою, а в правій, яка була піднята над водою, стискав ліхтар, доволі великий. Певно, з боку це виглядало дуже гарно – пажі, які з ліхтарями супроводжують човни з гостями, але, боги, як же ж важко! Хоча вже сто разів вони це відпрацьовували, та все одно: м’язи зводило, шия задерев’яніла, і кінця-краю цьому «рейсу» немає.

З човна, прикрашеного квітами, почувся вибух сміху. Добре їм там… взагалі добре бути отакими – гарними, впевненими… ситими. Від гостей навіть пахло по-іншому! Ні, насправді всі пажі дуже добре стежили за гігієною – в загоні з цим було суворо. Та й мама привчила Нея до щоденного душу – що свого часу здавалося йому не тільки зайвим, але й смішним: нащо, якщо він і так щодня в морі плаває?

Але від гостей пахло не лише чистотою, але й  усілякими різноманітними, але неодмінно приємними ароматами. Ніби вони були якісь надістоти.

На березі заграла музика – знак, що ця частина святкового вечора завершується. Ну, от і добре. Потім гості підуть вечеряти, а вони, пажі, зможуть відпочити.

Пажі виходили на берег трохи далі від місця висадки гостей, але одну постать Ней впізнав здалеку: серед гостей була Аліша, вдягнена в ошатну сукню, з дивною зачіскою… Вона виглядала незвично – і якось надто по-дорослому. Може, правда, в цьому було винне нерівне світло розпалених на березі багать… Але точно – Аліша почувалася серед гостей зовсім вільно. Може, чутки правдиві й вона справді коханка барона? А мама ще її захищала…

Чомусь відчуваючи образу саме за маму – не за себе! – Ней прислухався до розмови, яку Аліша вела з якимось високим елегантним чоловіком незрозумілого віку. Він нічого не зрозумів: вони розмовляли іншою мовою. Це було… несподівано. Тобто, Ней, звісно ж, знав, що існують різні мови… але все одно це було якось дуже дивно.

До високого незнайомця та Аліші підійшла дружина барона: її Ней вже знав, бачив кілька разів. Здалеку, правда, але цю постать неможливо було не впізнати: з надвеликими грудьми, надширокими стегнами й вузесенькою талією – того й дивись зламається! – вона виглядала… дещо гіпертрофованою. Чи – не «дещо».  Вона заговорила – защебетала щось життєрадісне, – і Ней застиг. Він вже чув цей голос! Він готовий був заприсягнутися: тоді, в туалеті, він підслухав розмову саме баронеси! Саме вона була тією жінкою, що плакала…

Хлопець не чув, що саме вона зараз говорила – хоча баронеса явно розмовляла рідною для нього мовою, бо Аліші довелося перекладати, – але з кожним її словом впевненість Нея зростала: він тоді чув саме її!

Від подальшого спостерігання його відволік відчутний потиличник: Маршал не збирався чекати, доки якийсь там паж щось там дослухає.

Наступний день почався з виступу пажів в басейні: вони показували різноманітні «акробатичні етюди» – Ней і гадки не мав, що означає це словосполучення, але йому подобалося, як звучить ця назва. Хлопці старалися з усіх сил: гості, які снідали на величезній терасі біля басейну, із задоволенням спостерігали, дехто навіть кидав монетки.

Кевін – або Кирил, мокрі й напівголі вони ще менше відрізнялися один від одного,  ніж сухі та вдягнені, – спіймав монетку ротом. Частина гостей почала аплодувати, полетіли ще монети. Ней би теж із задоволенням ловив – або хоча б підбирав, – але він просто не встигав. Не мав ще хисту: для всіх хлопців це була не перша така вечірка, і вони спритно підбирали гроші ще до того, як хлопець встигав лише подумати про це.

• Ей, хлопче!

Ней навіть не відразу зрозумів, що кличуть його, і відреагував тільки після того, як хтось з хлопців відчутно штовхнув його ліктем в бік.

Він подивився: його кликав до себе сивий чоловік, одягнений в сліпуче-біле.

• Ти, ти! – чоловік кілька разів кивнув, підтверджуючи, що покликав саме Нея.

Маршал, який знаходився поряд із басейном, кивнув, дозволяючи, і хлопець, вилізши й відчуваючи себе незграбним, підійшов до гостя, який зручно вмостився в великому і, на перший погляд, дуже зручному кріслі.

«Відповідайте чітко, не бубоніть! Гості цього не люблять! Зайвого не базікайте! Відповідайте по суті! Стійте рівно, не горбтеся! До гостей треба звертатися «ясновельможний пан» та «ясновельможна пані»…

Всі настанови маршала за секунду промайнули в Неєвій голові. Він вирівняв спину.

• Як тебе звати?
• Ней, ясновельможний пан!
• А повністю?

Повністю? Як це – повністю? В них усіх було лише одне ім’я… яким його й звали…

Вже через секунду Ней злякався: а що як гість вирішить, що пауза – це неповага до нього?!

• І повністю Ней, ясновельможний пан!

Гість засміявся.

• Чого ти так репетуєш? Відповідай трохи тихіше.

Ну, і що на це відповісти? І чи треба взагалі щось казати?

• Скільки тобі років?
• Тринадцять, ясновельможний пане.

Гість із задоволенням кивнув:

• Це ж треба! А кажуть, у вашого господаря в пажі лише з п’ятнадцяти беруть.
• Це правда, ясновельможний пан! Я… мені… мене…
• Тебе, певно, взяли за особливі таланти, хлопчик? Ти так гарно стрибаєш у воду. Я спостерігав із задоволенням. Просто як ніж в масло!