Глава 11**

Данелія миттєво відскочила вбік, звільнена від мерзенної хватки.

- Біжи! - хрипко вигукнув Павло, його очі палали люттю.

На нього одразу ж накинулися всі троє бандюків. У паніці Данелія почала судорожно нишпорити в сумочці, намагаючись знайти мобільний, щоб викликати поліцію, але той самий мужик, що впав від першого удару Павла, вже трохи оклигав і зловісно наближався до неї, його обличчя спотворила лють.
В одну жахливу мить Данелія побачила, як Павло опинився на землі під градом ударів, і її охопив неконтрольований крик. Вона вже майже кинулася йому на допомогу, але Павло несподівано пружинисто підвівся на ноги. Вирвавши з рук одного з нападників тонкий металевий ланцюжок, він швидко обмотав його навколо кулака, і, немов розлючений звір, почав нещадно лупцювати своїх кривдників, відкидаючи їх у різні боки. За мить двоє хлопців вже стогнали на асфальті, а третій, охоплений жахом, кинувся навтьоки, підібравшись, як боягуз.

Павло грубо схопив Данелію за руку й потягнув за собою, немов рятуючи від неминучої небезпеки. За кілька хвилин вони зупинилися біля стоянки неподалік клубу.

- Що ти тут робиш о такій пізній порі?! - Павло з гнівом і тривогою вдивився в її змарніле обличчя, його погляд ковзнув по її легкому вбранню.

Його дихання було частим і глибоким, а напружені м'язи обличчя видавали пережиту боротьбу. Він недбало витер об рукав сорочки кров, що сочилася з розбитої губи.

-  Я… я не знаю, як так сталося, - Данелія нарешті дала волю сльозам, які градом покотилися по її щоках. Вона плакала, як маленька дитина, охоплена жахом і безпорадністю.

- Я викличу тобі таксі, і ти поїдеш додому, - твердо промовив Павло, рішуче прямуючи до своєї машини.

- Зачекайте! Ви куди? Дозвольте допомогти, у вас є аптечка в машині? - Данелія спробувала зупинити його, відчуваючи неспокій за його поранення.

- Не потрібно, - відрізав Павло, не зупиняючись.

- У вас розсічення на брові, і біля рота кров, - наполягала Данелія, її голос тремтів.

- І що? - він різко зупинився, розвернувшись на місці. - Я не хочу проблем, хоча вони, схоже, самі мене знайдуть, сьогодні чи завтра?

- Ви про що? Я не розумію, - здивовано промовила Данелія, намагаючись збагнути його дивні слова.

- Справді не розумієш, чи лише вдаєш? Знову побіжиш до свого Литвака і все йому докладно розкажеш! - у голосі Павла звучала гірка іронія.

- Але ж ви викрали мене! І він сам все дізнався, - обурилася Данелія.

- "Ви", - повторив Павло, продовжуючи йти. - Так, я! А далі… що далі? Ти будеш ненавидіти мене, засуджувати до кінця моїх днів?
 

- Я хочу лише подякувати вам. Ну зупиніться ж, чи я маю бігти за вами?! - відчайдушно вигукнула Данелія.

Він різко зупинився, і Данелія дрібними кроками наздогнала його. Вони опинилися біля його  машини.

- А ти звикла, щоб усі завжди бігали за тобою, чи не так? - з гіркою усмішкою промовив Павло.

Ображена його словами, Данелія різко розвернулася, щоб піти геть, але Павло миттєво схопив її за зап'ястя і грубо смикнув до себе.

- Я… люблю тебе! Хочеш ти це чути чи ні, - випалив він, дивлячись їй прямо в очі.
 

- Що ж ви знов мелете! Перестаньте негайно! - її голос тремтів від обурення та незрозумілих почуттів.

- Господи… я ж нікого так не кохав, і думав, що вже пережив усе, всі почуття на світі. Але тут з'явилася ти… наприкінці мого нікчемного життя, і сплутала весь мій світ. Ти змінила мене. Хіба тобі байдуже? - у його голосі звучав відчай.

- Не кажіть мені більше жодного слова про кохання! Я не хочу чути цього від вас, інакше я поїду далеко… назавжди, - твердо відрізала Данелія, намагаючись приховати сум'яття в душі.

- А від кого ти хочеш їх чути, від свого Литвака, чи є ще хтось? Зрозумій, він хворий! У нього цукровий діабет. Він – інсулінозалежний… - раптово змінив тему Павло, його голос став тихим і серйозним.

- Що? - здивовано вигукнула Данелія, її обурення миттєво змінилося розгубленістю.

- Йому лишилося мало, - тихо промовив Павло, його погляд був сповнений жалю.

- Цього не може бути… Я вам не вірю! - заперечила Данелія, але в її голосі вже звучала невпевненість.

- Данелія! - Павло схопив її за плече, і в цьому різкому русі випадково розірвав тонкий рукав її блузки, оголивши ніжну шкіру.

- Ні! Я не люблю… Чуєте? Не люблю вас! - відчайдушно вигукнула Данелія, її очі наповнилися слізьми.

Вона незграбно розвернулася й побігла вулицею, не озираючись. Зараз, як ніколи раніше, вона з жахливою ясністю усвідомила, як сильно і безмежно кохає Іллю.

Вона не зупинялася, хоч і не знала, за який поворот далі звертати, аби втекти від нав'язливих слів Павла, які лунали в її голові так чітко, ніби його голос був зовсім поруч.
Данелія не спам'яталася, як опинилася біля високих кованих воріт маєтку. Автівка Іллі самотньо стояла на подвір'ї. У будинку панувала тиша й темрява. Увійшовши всередину, Данелія не помітила, як з темного кабінету вийшов Ілля, його погляд слідкував за її знервованою втечею сходами вгору, де вона сподівалася знайти його.

- Тебе провести?! - глухо вигукнув Ілля їй у спину.

Данелія різко зупинилася посередині сходів і повільно почала спускатися вниз, її серце шалено калатало.
Ілля стояв у дверному отворі кабінету, недбало спираючись рукою об високу одвірку. Вона наблизилася до нього, застигло розглядаючи його обличчя крізь густу темряву, намагаючись зрозуміти, чи він тверезий.

- Зайдемо? - Ілля ледь помітно кивнув головою, запрошуючи її до кабінету.

Увійшовши до кімнати, Данелія одразу ж помітила на столі надпиту пляшку коньяку. Неподалік від неї тьмяно світив настільний світильник, кидаючи химерні тіні на стіни.

Ілля розслаблено опустився на м'який шкіряний диван, розкинувши руки на його спинці. Біля його ніг безпорадно звисав край її розірваної блузки.

- Проходь. Сідай, де тобі зручно, - його голос звучав спокійно, але в ньому відчувалася ледь вловима напруга.
Данелія обережно сіла на крісло біля масивного робочого столу. У повітрі витав терпкий запах коньяку.
Ілля підвівся з дивана й неквапливо сів на край столу, прямо навпроти Данелії, опустивши одну ногу майже до підлоги. Його погляд був важким і нечитабельним.