Глава 6**

Павло не відступав. Його слова, пронизані відчаєм, розривали тишу. «Кохаю тебе, Данелія!» — ці слова, вимовлені з таким болем, здавалися божевіллям. 
І його очі, повні благання, шукали в ній хоч іскру розуміння. Він простягнув руку, ніби намагаючись торкнутися її, але Данелія відсахнулася, як від розпеченого заліза. Їй хотілося зникнути, розчинитися в повітрі, аби тільки не бачити його, не чути цих божевільних зізнань.

— Ти не віриш мені? — його голос був ледь чутним, майже шепотом. — Я знаю, що накоїв багато помилок, але Клавдія… її смерть… я не винен. Я клянуся!

Вона дивилася на нього, на цього чоловіка, який зруйнував її життя, і відчувала лише ненависть, що вирувала всередині, наче полум'я. Як він сміє говорити про кохання після всього, що він зробив?

— Ви винні у всьому! У моєму розбитому житті, у втратах, у болю! Ви — диявол, що прийшов забрати все, що мені дороге! — її слова були отрутою, що виливалася з її вуст.

Павло стиснув кулаки. Його обличчя скривилося від болю, ніби вона вдарила його.
— Я хочу все виправити, Данеліє! Дай мені шанс! Я готовий на все, аби повернути твою довіру, — його голос тремтів, наче струна.

— Шанс? Після того, як ви відібрали у мене все? Мою родину, мій дім, моє майбутнє?! — вона майже кричала. — Ви зруйнували моє життя, а тепер говорите про шанс? Я вас ненавиджу!

Данелія швидко побігла до дверей, щоб втекти, але, відчинивши їх, на вході стояв дужий охоронець. Світло з холу освітило цю темну кімнату, тому, коли вона глянула через плече, то побачила краще Павла. Його сумне обличчя повністю зблідло, в очах виблискували сльози, у них вже не було хитрості чи підступу, він стояв як примара.

— У будинку всюди охорона, тільки з мого наказу вони можуть випустити тебе, — відказав Павло.

— Я не розумію вас. Якщо вам потрібні вибачення, відпустіть мене, і не переслідуйте більше.

— Звичайно, ти можеш піти, але я хочу повернути тобі одну річ, що вже давно завжди зі мною. Я тримаю її біля себе і хочу повернути тобі.

Павло вийняв з кишені піджака, що лежав на спинці крісла, щось блискуче.

— Він твій, — у його долоні щось заблищало.
Данелія наблизилася до Павла. У його руці був кулон, що колись подарувала Клавдія.
Данелія взяла кулон з його руки й заплакала, вона давно втратила надію знайти його.

— Я знайшов його, коли поїхав на місце трагедії, він лежав у траві. Це єдине фото, що нагадувало тебе. Знаєш, коли вперше після всього, я прийшов до вашого дому… Я жив тільки помстою, тільки ненавистю до тебе, до вас усіх. А коли ми зустрілися на порозі вашого маєтку, в мені так несподівано, в одну мить, щось перемінилося. Я просто прозрів. І ти… така налякана, запевняла мене, що любиш мого сина, і я вперше відчув, як ревную.
— Зупиніться… Не кажіть більше нічого, я не хочу слухати вас. Накажіть охороні, щоб пустили мене негайно.

— Добре, можеш іти, я попереджу охорону, і тебе назад відвезе Кирило.

— Не потрібно, я викличу таксі. Ніколи більше не шукайте зі мною зустрічі.

— Пропусти її, і проведи, — Павло глянув на охоронця.
Вона вибігла з дому, так швидко, ніби втікала від власного кошмару. Павло і був схожий на привида, бо повністю зблід, коли говорив, а від його голосу в кімнаті котилася луна, наповнена безумством.

Вдома Данелія крадькома увійшла до своєї кімнати та зачинилася на ключ. Вона вхопилася рукою за перенісся і важко вдихнула. Було ніяково від власних думок. Вона досі почувалась схвильовано, особливо від таких зізнань Павла. Він ніби сказився, і певно сам не розумів, що говорить. Очі, що благали, досі стояли перед нею, ніби власний відбиток тіні, що рухається слідом за нею. "Невже він збожеволів і закохався? А я, не підозрюючи нічого, сказала, що одружилася з примусу, таким чином давши Павлу надію". Вона безсило опустила руки, притулившись потилицею до дверей. Вирішивши, що про її викрадення та розмову з Павлом знати не має ніхто.