Глава 5**

Данелія викликала таксі. Її шлях знову проліг до вічного спочинку Влада. Вона купила оберемок розкішних червоних троянд. Дорогою телефон завібрував, сповіщаючи про SMS з невідомого номера. Розблокувавши його, вона побачила повідомлення від Кирила. Брат останнім часом став тінню, що постійно змінювала номери та пристрої, аби не лишити слідів. Цього разу він вимагав термінової зустрічі у місті, біля головного парку, вказавши точну адресу та підкресливши надзвичайну важливість. Данелія вагалася. Після того, як вона дізналася про його співпрацю з Тимуром, довіра до брата згасла, як вугілля на вітрі. Хоч особисто про цю темну постать вона нічого не знала, інтуїція підказувала: це може бути пастка. Ілля мав рацію, коли застерігав її бути обережною з Кирилом. Вона вже майже сховала телефон, коли пролунав дзвінок з того ж невідомого номера.

— Не спізнюйся… І запам'ятай, про це ніхто не повинен знати.
Дзвінок обірвався так само раптово, як і почався, залишивши Данелію у вирі ще більшого сум'яття.
Наступного дня, коли надворі почало сутеніти, а вечірня прохолода огорнула повітря, Данелія одягла легку квітчасту сукню з довгими рукавами, зручні білі кросівки та коротку шкіряну куртку. Зібравши своє довге волосся у високий хвіст, вона взяла невелику бежеву сумочку через плече і вийшла з воріт маєтку. Але не встигла вона зробити й кількох кроків, як з-за рогу будівлі несподівано вибіг Кирило, неабияк її налякавши. Здавалося, брат давно чатував на неї, вичікуючи слушної миті, щоб перехопити її одразу за межами території маєтку, ніби мисливець свою здобич.

— Кириле, ти ж казав, що ми зустрінемося біля парку. Щось сталося? — з тривогою в голосі запитала Данелія, озираючись довкола.

— Так, мала, дещо змінилося. Йди за мною, — коротко кинув Кирило, його погляд був напруженим і метушливим, як у загнаного звіра.

Данелія, відчуваючи зростаюче передчуття недоброго, нерішуче пішла слідом за братом. Навколо було безлюдно, і вечірні сутінки згущувалися, додаючи ситуації ще більшої тривожності. Кирило кілька разів нервово озирнувся по боках, ніби перевіряючи, чи ніхто за ними не стежить. Нарешті вони зупинилися біля довгої чорної машини з тонованими вікнами, яка безшумно стояла на узбіччі, мов хижак у засідці.

— Давай, сідай, — Кирило відчинив задні дверцята автомобіля.

Данелія підозріло кивнула головою, вдаючи, що не розуміє його прохання, яке більше скидалося на наказ. Обличчя Кирила миттєво змінилося, ставши похмурим і злим, як грозова хмара, що закриває сонце. Він різко підійшов до неї впритул, схопив за плечі і силоміць штовхнув у салон машини, а потім швидко скочив слідом за нею, одразу ж заблокувавши двері. З переляку Данелія миттєво відсунулася в куток іншого боку заднього сидіння, намагаючись триматися якомога далі від брата, як від отруйної змії.

— Що ти хочеш, Кириле? — її голос тремтів від страху, наче листок на вітрі.

Брат мовчки схопив її за руки, різко втиснувши одне її плече в сидіння. Заламавши руки за спину, він швидко почав зв'язувати їй зап'ястки грубою мотузкою. Данелія відчула, як шорсткі вузли мотузки болісно врізаються в шкіру, а її строкаті кінці тиснуть на зап'ястки, викликаючи гострий біль. Кирило швидко накинув на її голову чорний мішок, і в очах миттєво запанувала непроглядна темрява, як у могилі.

— Що ти робиш? Негайно відпусти мене! — відчайдушно закричала Данелія, намагаючись вирватися.

— Вибач, сестричко, але мені добре заплатили, — холодно відповів Кирило, його голос звучав чужим і безжальним, мов голос ката.

Вона почула, як Кирило пересів на водійське сидіння і завів двигун.

— Хто заплатив? Кириле, куди ти мене везеш?! — її крик відчаю губився у темряві мішка.
Кирило, як завжди, мовчав. Машина різко рушила з місця. Данелія безпорадно впала на сидіння, намагаючись судорожно вдихнути гаряче сперте повітря. Від страху та безсилля на її обличчі виступили краплі холодного поту.

— Відпусти мене, чуєш? Відпусти негайно! Ах ти ж продажна тварино, мерзотнику! Хто мене замовив?! — її голос зривався на крик, як розірвана струна.

— Якщо ти зараз не замовкнеш і не заспокоїшся, я заклею тобі ще й рота, — похмуро попередив Кирило.

— А, а… — раптом її ніби осяяла жахлива здогадка. — Ну звісно… Тимур. Ти зараз працюєш на нього. На вбивцю і злодія! Але я поки що не змогла дістати потрібних даних та реквізитів Литвака! Його кабінет постійно замкнений!

— Так, досить! — різко зупинив машину Кирило.

Він вийняв щось із бардачка і знову пересів на заднє сидіння до Данелії.

— Що ти хочеш? — запанікувала вона, судорожно намагаючись відштовхнутися до дверей. — Я дам тобі більше грошей! Назви суму!
Брат на мить задумався, його погляд став хитрішим, мов у лисиці.

— Вибач, але це запобіжні заходи.

— Що? Які ще заходи? Які запобіжні заходи?! — Данелія відчула, як її охоплює відчай, що розривав її зсередини.

Кирило мовчки заліпив їй рота широкою смугою цупкого скотчу. Всю дорогу брат їхав мовчки, не промовивши більше жодного слова.

Майже за годину він зупинився і грубо допоміг їй вилізти з машини. Кирило схопив її під лікоть і потягнув за собою. Спочатку вони йшли по м'якій поверхні, схожій на трав'янисту стежку, потім почалася кам'яниста нерівна доріжка. Данелія відчувала, як її серце шалено калатає в грудях, мозок затерп від жаху, а ноги безпорадно плутаються між собою, особливо коли Кирило прискорював крок. У думках Данелія вже прощалася з життям. За кілька хвилин вони увійшли до якогось приміщення. Вона одразу відчула знайомий запах чоловічого парфуму, що врізався в її свідомість, мов гострий ніж. Кирило почав розв'язувати мотузку на її зап'ястях.

— Ні, далі я сам, — пролунав з іншого кінця кімнати знайомий голос.

Від хвилювання Данелія не змогла одразу розпізнати, кому саме належить цей голос. Кирило мовчки пішов, залишивши її наодинці з невідомим, як жертву з хижаком.
Данелія напружено прислухалася до обережних кроків, що повільно наближалися. Незнайомець зупинився і просто стояв поруч, у неї за спиною. Потім він повільно почав розв'язувати мотузку на її зап'ястях. Коли груба мотузка нарешті впала на підлогу, Данелія судорожно видихнула. Чоловік різко відійшов кудись далі, ніби чогось злякавшись.
Данелія швидко зірвала з голови чорний мішок і відірвала липкий шматок скотчу від рота. Її губи болісно пекли від подразнення. В очах ще трохи мерехтіло, але в кімнаті стало трохи видніше, хоча все ще було досить темно, щоб добре розгледіти все навколо. За кілька кроків прямо перед нею, у широкому м'якому кріслі біля масивного столу, хтось сидів. Біля його витягнутої руки в попільничці димів недопалок. Сигаретний дим піднімався над ним білою пеленою, частково затуляючи обличчя, як туман.