Глава 4**

Данелія перебирала гардероб, що ожив після років забуття, ніби квіти після зимового сну. Тепер її шафа дихала кольором, а не трауром. Вперше за довгий час вона обрала білу футболку з яскравим малюнком на спині – данину улюбленому кольору, що повертав її до юнацьких змагань з кінного спорту, де навіть її спеціально пошита форма була сніжно-білою. До неї – джинси до щиколотки і кольорові кеди, що символізували повернення до життя.
Перед дзеркалом, мов художниця, вона вимальовувала обличчя, кожен штрих олівця був акцентом у цій новій симфонії. Синці, що ще місяць тому затемнювали її погляд, тепер зникли, поступившись місцем здоровому рум'янцю. Губи налилися соком, а очі спалахнули смарагдовим блиском, що відбивав щось більше, ніж просто світло.
Вона всміхнулася своєму відображенню. Невже це гормон щастя? Чи кохання? Останнє лякало її найбільше, бо закохуватися по-справжньому не входило в її плани. Вона все ще була переконана, що Литвак не відчуває до неї нічого, а все, що відбувається, — лише вистава. Яка вигода Іллі від цього фіктивного шлюбу, якщо гроші його не цікавлять, і вона сама, здавалося, теж? Що ще вона могла йому дати, крім їхніх акцій, що поки що були безцінними?
Ближче до обіду Данелія вирішила поїхати на квартиру, яку досі оплачувала, як страховку. Деякі речі ще чекали на неї там. Вдома Іллі не було; він зник ще вранці. Він часто затримувався на роботі, ночував там, залишаючись відстороненим, наче привид у власній оселі.
Майже два місяці батьки перебували в Лос-Анджелесі. Батько працював водієм — факт, який Данелія сприймала як удар, хоча її власна "професія" була не кращою: "Дружина

за контрактом" чи "Обдурена аферистка"? Вона майже не спілкувалася з мамою; її короткі, незрозумілі дзвінки часто стосувалися батька або чогось неважливого. Данелії конче потрібно було повернути їхні статки. Вона сподівалася приховати від батька фіктивний шлюб з Литваком; він би цього ніколи не зрозумів.
Данелія приїхала на квартиру. Тиша тут була густіша, ніж повітря. Увійшовши до спальні, вона почула дзвінок мобільного — це дзвонила мама з-за кордону. Їхня розмова була довгою, і значна її частина стосувалася Євгена. Мама була впевнена, що Данелія тепер із Євгеном, і нічого не підозрювала.
Данелія хотіла вже повертатися до маєтку, але вирішила залишитися. Литвака, швидше за все, вдома не буде. Вона постелила на ліжку і почала засинати, аж раптом голосно заграла мелодія. Вона підскочила, як ужалена: дзвонив Ілля.

- Привіт, якщо заважаю, вибачте, пані Данелія. Але де ви? - від його голосу сон як рукою зняло.

- А, а, я? - розгублено промовила Данелія.

- Ти забули своє ім'я, чи, може, те, що тепер заміжня? - в його голосі прозвучала легка іронія.

- Ні, я... Коротше, я на квартирі. Тут ще дещо хотіла забрати.

- Чому не попередила нікого?

- Я хотіла попередити, але тебе не було вдома, а про Ореста якось і не подумала.

- Данелія, я далеко не дурень, щоб не зрозуміти, чому ти намагаєтеся втекти хоч куди-небудь, аби не залишатися зі мною наодинці. Я тебе прошу, припини  ці дитячі ігри в хованки.

-  По-моєму, це ти не ночуєш вдома, - огризнулася Данелія.

- По тебе приїде водій і забере ...

- Але... - спробувала заперечити вона.
Ілля більше не слухав. За півгодини приїхав водій. Данелія швидко зібрала необхідні речі і покинула квартиру.

До маєтку вони дісталися досить швидко. Данелія увійшла до вітальні. Тут і на кухні горіло світло. Почувши приглушений шум, ніби хтось відсунув стілець, вона обережно підійшла до прочинених дверей кухні.
Хвилювання охопило все її тіло, шкіра на обличчі зблідла, вона нервово заламувала пальці, намагаючись вигадати хоч якесь виправдання, немов людина, яка скоїла щось жахливе. Запах свіжозвареної кави наповнив її легені приємним шоколадним ароматом. Щойно вона заплющила очі, як двері раптово відчинилися навстіж, так різко, що холодний вітер війнув їй в обличчя, злегка скуйовдивши волосся. У дверному отворі, мов примара, з'явився Ілля, тримаючись за ручку.

- Заходь, - спокійно сказав він, ніби чекав саме на неї.
Данелія несміливо пройшла вглиб кухні. Короткими кроками вона дісталася до столу. Ілля досі стояв біля дверей, не зводячи з неї очей, поки Данелія не зупинилася.

- Сідай, - Ілля почав наближатися.
Данелія обережно сіла на край стільця. Ілля взяв дві чашки щойно звареної кави і поставив одну перед нею, потім взяв сусідній стілець і сів поруч. Він мовчки водив по ній поглядом, можливо, чекав, коли Данелія сама заговорить. Очі Данелії звузилися, а обличчя злегка скривилося від яскравого світла. Їй відчайдушно хотілося опинитися у своїй спальні, у своєму ліжку, і сховатися, щоб ніхто не бачив її страху, від якого хотілося втекти. Вона терпіти не могла допитів та вказівок. Ілля, здавалося, читав її думки, з легкістю вгадуючи її внутрішній стан.

- Добре, йди спати, - кивнув він головою у бік виходу.
Обличчя Данелії миттєво посвітлішало, навіть очі раптом ожили і заблищали. Вона піднялася зі стільця, і її погляд знову зустрівся з його темними, глибокими очима, схожими на міцну каву. Щось не давало їй просто піти без пояснень.
Хоча знала, що навіть якщо сказати правду, Ілля може не повірити, а то й гірше – перетворити все на чергову комедію.  Іноді їй здавалося, що до Іллі в неї є щось більше, ніж просто домовленість – якісь безмежні, сильні почуття, через які вона була б готова відмовитися від усього, аби він був поруч. Але думки про те, що він досі міг співпрацювати з Косевичем і використовувати її у своїх невідомих цілях, заважала.

- Я думала, що мені немає потреби тебе попереджати, де я і з ким знаходжуся. Ми одружені фіктивно, і не маємо один перед одним жодних обов'язків.

- Хочеш без обов'язків? Добре. Більше ніяких обов'язків чи обмежень. Кожен робитиме те, що вважає за потрібне. Якщо хочеш, можеш іти прямо зараз, куди завгодно - Ілля говорив байдужим, відчуженим голосом, від якого по її шкірі пробіг неприємний холодок.