Глава 2**

- Ілля Олегович, хотів вас попередити, щоб завтра з самого ранку ви були готові. Одяг вам принесуть.

Орест промовив ці слова рівно та спокійно, без жодної паузи чи емоційного відтінку. Для Данелії він завжди здавався трохи дивним: посміхався вкрай рідко, говорив мало, і лише те, що йому було доручено передати. Його кам'яне обличчя майже ніколи не відображало жодних почуттів, і навіть його настрій, здавалося, завжди залишався незмінним – ввічливим та гранично чемним.

- До чого це я маю бути готова, і де він сам? – все ж таки спробувала дізнатися Данелія, відчуваючи зростаюче роздратування від цієї таємничості.

Але крім короткого, формального "Добраніч", чоловік не відповів нічого більше і вже зібрався вийти з кімнати, залишивши її наодинці зі своїми тривожними думками.
Данелія, не бажаючи миритися з такою недомовленістю, вперто вийшла слідом за ним, маючи намір його зупинити.

- Стій, Оресте! Що за безглузді загадки? Де Ілля Олегович, я можу з ним поговорити? Чому ти мовчиш, ніби тебе підмінили?

Вони зупинилися посеред довгого коридору, освітленого м'яким світлом нічних бра. Зрозумівши, що від Ореста їй навряд чи вдасться отримати хоч якусь інформацію, Данелія з відчуттям безсилля вирішила самостійно спробувати знайти Литвака.
Керуючись інстинктом, Данелія одразу попрямувала до його спальні, але там панувала густа темрява та абсолютна тиша. Широке ліжко, що велично височіло посередині просторої кімнати, залишалося акуратно застеленим, без жодної ознаки присутності господаря.

- Пані Данелія, вам краще повернутися до своєї кімнати. - Несподівано з-за спини до неї підійшов Орест.

- І не подумаю!

Вона вперто вирішила знайти Іллю за будь-яку ціну. В ці хвилини нею керувала якась суміш допитливої люті та гострої образи через його очевидну неувагу та зневажливе ставлення.
Прямуючи вздовж довгої галереї, Данелія крізь великі вікна побачила яскраве світло, що лилося з двору, а за мить до її слуху долинув знайомий гул двигуна автомобіля. Не вагаючись ні секунди, вона босоніж вибігла на вулицю, швидко спустившись сходами на вимощений каменем майданчик перед маєтком і підійшла до темної автівки. У машині за кермом сидів Ілля. Його рука вже міцно стискала ручку дверцят, готуючись їх зачинити, але коли він помітив постать Данелії біля автомобіля, Ілля різко заглушив двигун і, важко зітхнувши, вийшов з салону, зупинившись біля відчинених передніх дверей.
Лише зараз Данелія відчула пронизливий нічний холод, що пробирав до кісток, а гострі камінці боляче впивалися в незахищену шкіру її п'ят.
Зухвала та незрозуміла поведінка Іллі настільки її обурила, що вона, не тямлячи себе від гніву, босоніж вибігла на нічну вулицю, забувши про холод та незручність.

- Цікавенько, а куди це ти посеред ночі зібрався? – з неприхованим докором у голосі запитала Данелія, намагаючись приховати своє хвилювання.

Ілля повільно зачинив дверцята автомобіля і недбало засунув руку в кишеню елегантних штанів. Він неквапливо підійшов до неї. З-під рукава його вишуканої сорочки на зап'ясті блиснув дорогий годинник – такий ексклюзивний аксесуар міг багато розповісти про високий статус його власника та бездоганний смак. Колись подібні речі любив носити батько Данелії на особливі святкування або важливі робочі зустрічі. Тільки зараз, на її думку, було занадто пізно для роботи чи будь-яких інших серйозних справ. Десь глибоко в її душі зародилося неприємне відчуття ревнощів, яке з кожною секундою зростало з новою силою. Ще кілька хвилин тому вона сама панічно боялася зустрічі з ним, а тепер відчайдушно вимагала від нього невідкладних пояснень.
Від її напруженого обличчя Ілля раптом перевів свій проникливий погляд до її босих ніг, допитливо розглядаючи змерзлі, почервонілі пальці.
Він здивовано підняв дугою густі брови, крадькома зазираючи в її зелені, сповнені обурення очі, і ледь помітно, хитро усміхнувся:

- Моя дитино. Ти справді вибігла зі своєї дитячої кімнати, щоб докучати мені безглуздими допитами посеред ночі?

- Не смій так до мене звертатися! Я тобі не дитина! – її голос прозвучав різко та ображено.
Знову з'явився незворушний Орест, який мовчки стояв трохи осторонь, уважно чекаючи на будь-який наказ від свого господаря, Іллі.

- Оресте, негайно проведи Данелію до її кімнати, – суворо наказав Ілля, не відводячи від неї свого пильного погляду.

Орест зробив несміливу спробу взяти її за лікоть, але Данелія різко смикнула руку назад, демонструючи своє обурення.

- Не тобі вирішувати, коли й що мені робити. Я тобі не власність! Зрозумів? – вигукнула Данелія, не відриваючи палаючого погляду від його холодних очей.

- Як захочу, то будеш нею! А тепер негайно йди до кімнати! На вулиці холодно, ще серйозно захворієш!

-  Не піду-у! ...
Вона ледь встигла закінчити своє вперте заперечення, як він різким рухом підхопив її на руки, міцно притиснувши до себе, і стрімко поніс у будинок. Ілля рухався так швидко, що в Данелії болісно закололо в грудях, а навколишній світ на мить втратив чіткість, пішовши обертом. За лічені хвилини вони опинилися за зачиненими дверима її спальні.
Ілля обережно поставив Данелію на середину ліжка, а сам миттєво опустився на одне коліно біля її ніг. Ледь торкнувшись її шкіри щокою, він ніжно провів пальцями по її щиколотці. Потім Ілля обережно поклав її змерзлі ступні собі на коліно, зігріваючи їх короткими, пекучими поцілунками. Він тихо прошепотів їй щось нерозбірливе, і його руки раптово, майже брутально, пірнули під поділ її легкої нічної сорочки, сильно стискаючи її стегна.

- Ти хочеш дізнатися, куди я їду, моя маленька? – прохрипів Ілля між важким, переривчастим диханням, не припиняючи своїх гарячих доторків.

Він продовжував повільно цілувати кожен її замерзлий палець на нозі. Під його гарячими долонями її тіло розпалювалося з неймовірною швидкістю, здавалося, по венах замість крові біг справжній вогонь, а шкіра палала від нестерпної спеки.
Данелія сиділа на ліжку, мов прикута, судорожно втискаючи долоні в м'яку постіль, абсолютно не в змозі поворухнутися. Все її тіло ніби оніміло і більше не слухалося її розуму.
Вона з жахом спостерігала за непристойними рухами його язика, який залишав вологий слід на її шкірі, прокладаючи певний, збуджуючий маршрут від її стегон і до самих кінчиків змерзлих пальців ніг. Ілля, здавалося, повністю опанував нею, як талановитий майстер своїм безцінним творінням. Данелія майже забула про свою нещодавню неприязнь і сильну ненависть до нього. За якусь коротку мить тишу кімнати розрізав його нестерпно глузливий тон, що прозвучав дисонансом, як фальшива нота.

- Ну що, зігрілася, моя маленька дівчинка? Сподіваюся, цього разу я тебе хоч трохи не розчарував?
Ілля з неприхованою гордістю підвівся на ноги. Випрямивши підборіддя, він голосно розсміявся, і його зухвалий сміх розкотився по всій кімнаті, сповнюючи її відчуттям приниження.

- Припини, чуєш?! Цей твій фальшивий шлюб такий же огидний, як і ти сам! – виплюнула Данелія слова, сповнені ненависті та безсилля.

-  Що ж… Тоді солодких сновидінь, моя люба дружино. Чи, можливо, ти не ляжеш спати аж до самого ранку, терпляче очікуючи на моє повернення?

- Нізащо в житті! Мені абсолютно байдуже до тебе. Можеш взагалі не повертатися! – з викликом кинула вона йому в обличчя.