Глава 21**

- Він сам сказав, щоб я приїхала! Покличте його негайно!

- Ви впевнені, що він вам це сказав? – секретар прискіпливо оглянув її зношений одяг.

-  Та яка вам різниця? Негайно покличте свого боса!

- Мушу вас попросити на вихід, дівчино! – секретар підійшов і спробував взяти її під руку.

- Га? Що? Та нікуди я не піду! Відпусти мене, божевільний!

- Тоді я викличу охорону!

- Та байдуже мені ваша охорона! Де ваш керівник? Мені треба до нього! І якщо його зараз не буде, я тут усе рознесу! Де його офіс? – вона вирвалася з рук неприємного секретаря і стрімко побігла сходами вгору, опинившись у великому офісному залі, де стояли столи з комп'ютерами, але нікого не було.
Данелія розгублено озирнулася. Секретар наздогнав її і став у дверях, розвівши руки:

-  Та ти що, хвора? Скажена якась! Сюди не можна! У нього пресконференція! – чоловік підніс до рота рацію і почав викликати охорону.
Кремезний охоронець швидко опинився поруч, схопивши Данелію, він закинув її собі на плече, як мішок, почавши нести до виходу. Данелія щосили била охоронця руками по спині, аж у неї перехопило подих. Вона кричала й пручалася, і саме на її крики з одного з кабінетів вийшов сам Литвак. Він раптово застиг на місці, не розуміючи, що відбувається. Здивовано махнув рукою вниз, і охоронець відразу опустив  Данелію до низу.

-  Ілля Олегович, вибачте! Я не міг її зупинити! – затинаючись, промовив захеканий секретар.

- Ой-ой-ой, Ілля Олегович, вибачте нам за таке "прибуття"! – саркастично вигукнула Данелія, обтрушуючи свій пожмаканий одяг.

Литвак ледь помітно усміхнувся, намагаючись зберегти серйозний вигляд, щоб не розсміятися.

- Зачекай, Богдане. Усе гаразд, залишти нас.

Ілля нахилив голову набік, гостро піднявши брову, і його ледь помітний шрам над оком став ще виразнішим. Він упевнено зробив крок ближче до Данелії.

- Може, пройдемо до мого кабінету?

- Угу, бажано, – кивнула вона, нервово поправляючи скуйовджене волосся.

Ілля йшов слідом за нею, легко підштовхуючи її в спину. Він відчинив двері просторого кабінету і жестом запросив зайти. Сам знову напружено звів брови, намагаючись виглядати серйозним.
Данелія увійшла першою. Наодинці з Литваком вона відчула незручність і хвилювання, навіть залишки випитого віскі не могли притупити цього збентеження. Кабінет своїм стриманим стилем нагадував батьківський смак – мінімум меблів, багато вільного простору, чоловічі кольори: сірий, темно-синій, чорний.

- Частіше нападай на мою охорону, тобі це личить, – Литвак, не зупиняючись, підійшов до свого робочого столу і сів у крісло, елегантно розправивши плечі.

-  А тобі личить обманом забирати чуже, варваре! – різко кинула Данелія.

Литвак миттєво підвівся і швидко підійшов до неї, зупинившись навпроти. Його самовдоволена усмішка зникла.

- Що-о? Про який ще обман ти говориш? Ти досить нахабно увірвалися до мене, зірвали пресконференцію і тепер безпідставно звинувачуєш невідомо в чому!

- Ну так, без... без підстав... – її язик заплітався, – Тьху, от дідько. Коротше кажучи, це моя земля! І ні тобі, ні іншому варвару я її не віддам!

- Прошу, присядьмо і поговоримо спокійно, – Литвак вказав рукою на два м'які крісла біля панорамного вікна та невеликого чайного столика.

- Не командуй мною! – фиркнула Данелія. – Я  тобі не служниця! З такими, як ти, у мене розмова коротка. Думаєш, отримав наші землі, ферму за безцінь, і вам із Косевичем, так просто все зійде з рук? Ні, нічого у вас не вийде! Я не боюся ні тебе, ні Косевича. Мені однаково...

Він нахмурив брови, уважно дивлячись на неї. Данелія відчула, як у горлі пересохло.

-  О-о-го,  дівчинко моя, яка ти смілива, – він наблизився до неї, майже впритул, – але таких безпідставних звинувачень я терпіти не буду. Я чесно купив цю землю, і якщо маєш сумніви – можете подавати до суду.
Ілля відступив і сховав обидві руки в кишені брюк.

- Продай мені їх.

-  Цікаво, у тебе раптом з'явилися гроші?

- Вони будуть. Я їх знайду.

- Ні. Земля не продається. До того ж, ти не знайдеш такої суми. Принаймні найближчим часом.

- Як це не продається? Хіба ти не виставив її на продаж?

- Ні. Вже ні.

- Ага. Усе ясно. Якщо ти, думаєш, що я буду перед тобою принижуватися, то ти помиляєшся. Не цього разу. І не перед вами.

- Невже мені так не пощастило? – глузливо запитав він.

- А знаєш що? Та пішов ти! До зустрічі в суді!

Ілля глибоко вдихнув.
- Почекай!

Данелія вперто попрямувала до дверей і вже відчинила їх, коли Ілля швидко опинився поруч і зачинив їх прямо перед її носом.

- Зупинись! Я вже застарий, щоб за тобою бігати! Ти хоч розумієш, що суд – це марна трата сил і грошей, яких у тебе насправді немає? У мене є для тебе пропозиція. Оскільки, крім красивого обличчя, у тебе схоже, нічого не залишилося, я пропоную тобі роботу. Я добре заплачу і допоможу владнати деякі ваші сімейні  проблеми.

Вона насупила брови, намагаючись прояснити свій затуманений алкоголем розум. Ким вона могла б працювати, крім догляду за кіньми? І чи взагалі для неї існує якась робота без освіти.

-  І яка ж це робота?

- Мені потрібна людина, яка буде супроводжувати мене на ділових зустрічах та різноманітних офіційних заходах. Думаю, вам не складе труднощів посміхатися і підтримувати прості розмови. Подумайте добре, Данеліє. І не будьте такою впертою, як ваш батько.

- Тобто ти хочеш, щоб я була твоєю коханкою? Чи як там це називається... "дівчинка за викликом"? – з гіркою іронією запитала Данелія.

- Я цього не казав.

- Ніколи! Я ніколи не буду на тебе працювати, ким би то не було! – її обличчя напружилося від гніву. Кров прилила до обличчя, надаючи йому багряного відтінку. Її рука знову потягнулася до дверної ручки.

- Я допоможу звільнити  батька з в'язниці! – раптово вигукнув Литвак їй у спину.
Данелія на мить зупинилася, різко кинула через плече гострий погляд на нього і, гордо закинувши голову, вийшла з кабінету, грюкнувши дверима.
Данелія йшла тротуаром, злегка хитаючись. Вітер розвівав їй по обличчю пасма волосся, затуляючи очі. Раптом її тіло пройняв озноб, хоча під час розмови з Литваком вона відчувала жар. З кожним кроком її покидала надія на повернення статків, і вона майже змирилася з невдачами.
З таким чоловіком, як Ілля, їй ще не доводилося мати справу: впевнений, різкий, іронічний, хитрий і, до біса, привабливий. Хоча насправді досить закритий, адже вона майже нічого не знала про його життя. Навіть Влад колись ставився до нього з підозрою.

- Хм, звільню батька, - невдоволено пробурмотіла вона сама до себе.
Данелія йшла, поки не закінчилася вулиця. Коли вона зупинилася на роздоріжжі, задзвонив мобільний. На екрані світився невідомий номер. Вона піднесла слухавку.

- Данеліє, де ти? Повернись, давай усе обговоримо, я... - це знову був Литвак.