Глава 18**

Данелія обережно спробувала посунути дошку. Вона піддалася з легким скрипом. Під нею, обмотаний у чорну потерту оксамитову тканину, лежав батьків старий револьвер. Але, крім однієї випадково знайденої кулі, набоїв більше не було. Данелія швидко взяла зброю, відкрила барабан і вставила єдиний патрон, що ідеально підійшов за розміром. Замкнувши барабан, вона обережно сховала револьвер у глибоку кишеню свого верхнього одягу.
Данелія прийняла рішення. Вона їде до маєтку Павла. Їй вже було байдуже, що може статися. Дивитися, як через неї страждають найближчі люди, вона більше не могла. На останні гроші Данелія викликала таксі. Вона попросила водія зупинитися за кілометр від високих воріт маєтку Косевича. Решту шляху до ненависної цілі вона пройшла пішки, стискаючи в кишені холодну сталь револьвера.
У її думках панувала холодна порожнеча, витіснивши майже всі емоції. З кожним кроком у її серці розросталася лише одне почуття – пекуча ненависть до Павла. Надворі швидко сутеніло, але обриси дерев та розкішного будинку ще чітко вирізнялися на тлі вечірнього неба. Вона не отямилася, як опинилася перед високими кованими воротами, що символізували владу та безкарність Косевича. Данелія підійшла до домофона і натиснула на кнопку, запитавши у охоронця про місцезнаходження господаря. Охоронець байдужим голосом повідомив, що Павла поки немає. Вона не встигла нічого додати, як за її спиною спалахнули яскраві фари двох автомобілів, що швидко наближалися. Сліпуче світло вдарило в очі, змушуючи Данелію затулити обличчя ліктем.
З першої машини владно вийшов Павло, а за ним випливли дві кремезні тіні його охоронців. Він неквапливо наближався, і Данелія, не вагаючись ні секунди, витягла з кишені куртки револьвер, її рука здригнулася від напруги.
Суцільна, всепоглинаюча ненависть змішалася з крихітною іскрою страху.
Вона зосередила свій палаючий погляд на Павлу, тому навіть не помітила, як на неї миттєво налетіли здоровенні охоронці. Вони схопили її з такою блискавичною швидкістю та силою, що з її грудей вирвався судорожний стогін. Сильні чоловічі руки грубо затиснули її, притискаючи обличчям до холодних металевих прутів високих воріт. Револьвер з брязкотом відлетів кудись униз, на тверду бруківку. Охоронці боляче стиснули її зап'ястки за спиною, фіксуючи кожну спробу вирватися.

- Хлопці, обережно! Не зімніть таку дику квітку, – з награною цікавістю промовив Павло, зупиняючись прямо перед нею.

- Хм... мм... покидьки, відпустіть мене! – Данелія відчайдушно намагалася вирватися з їхньої мертвої хватки, хоча розуміла марність своїх зусиль.

-  Бос, а вона норовлива, – хмикнув один з охоронців, його рука міцно в'їлася в плече Данелії, немов сталеві кліщі.
 

- Я не боюся вас! Ти мерзотник, Косевичу! – з ненавистю виплюнула вона йому в обличчя.
Павло ледь помітним жестом наказав охоронцям повернути Данелію до нього лицем, продовжуючи міцно тримати її за плечі.
Павло здивовано хмикнув, уважно розглядаючи її. Тепер він виглядав інакше: самовпевнена, майже зухвала постава, крижана зверхність у погляді. Стильна зачіска, бездоганно випрасуваний одяг. Сьогодні на ньому були модні вузькі штани та елегантний в'язаний светр з невеликим V-подібним вирізом, з-під якого виднівся білий комір сорочки з розстебнутими верхніми ґудзиками. Павло прискіпливо оглядав Данелію, кожну деталь її зблідлого обличчя, її розпатлане волосся, її дешевий спортивний костюм.

- Ти прийшла застрелити мене? – з насмішкою в голосі запитав Павло, кивнувши собі під ноги і піднімаючи з бруківки її револьвер. Він розреготався. – Ось з цього? – підносячи зброю до її обличчя. – Ха-ха-ха. Мені здається, це Олександра?

-  Ненавиджу тебе, ти мерзотник! Хіба тобі мало того... що ти забрав у нас? Чого ти ще хочеш?! – крізь стиснуті зуби процідила Данелія, її очі палали ненавистю.

- Хочу... щоб ти відчувала те, що відчуваю я. Кожен мій біль, кожну мою втрату.

-  Тоді пристрель мене зараз! – з відчаєм вигукнула вона.

-  Це надто просто. Я хочу з насолодою спостерігати за цим, – повільно провів Павло пальцями по її холодній щоці, викликаючи в неї огиду.

- Не чіпай мене, тварино! – вона різко відхилилася від його дотику.

- Ум... яка гаряча, – промуркотів Павло, хижо посміхаючись. – Хлопці, а може, хтось хоче поцілувати цю дику кішку? – він перевів погляд на обох охоронців.

- Якщо можна, я, бос! – з неприхованою хіттю відгукнувся один з них, його очі жадібно зблиснули.
Павло криво посміхнувся, знову перевівши погляд на зблідлу від жаху Данелію.

- Що ж, сподіваюся, тобі сподобається.

- Ні... ні! – Данелія відчайдушно крутила головою, намагаючись уникнути його погляду.

Охоронець нахилився до її обличчя, його важке дихання обпекло її щоку. Данелія щосили пручалася, але інший чоловік міцно тримав її за руки, аж вони оніміли від болю.
Огидний, вологий язик грубо вдерся до її рота, здійснюючи кілька слизьких обертів майже до горла. Данелія, зібравши всю свою ненависть та відчай, вловила момент і з усієї сили вкусила його. Чоловік закричав від болю і відскочив від неї, як ошпарений, одразу ж схопившись руками за скривавлені губи.

- Бос, ця мала сучка вкусила мене!

- Тьфу, сволото! – Данелія сплюнула на землю, ледь не зачепивши бризками слини обличчя Косевича.

Павло розреготався, його сміх звучав зловісно та холодно.

- Може, й ти хочеш спробувати її поцілувати, Андрію? – Павло кивнув головою на іншого охоронця.

Але той лише задоволено відмахнув головою, криво посміхаючись.

- Мерзота... мерзота ти, Косевичу! – з ненавистю прошипіла Данелія.

- Ц-ц-ц, обережно зі словами, пташко. А то я накажу, і тебе поцілує Володимир, і ти відчуєш різницю між ніжністю та болем, – з крижаною посмішкою промовив Павло, його очі потемніли від злості.

Данелія з жахом покосилася на здоровенного лисого охоронця, який саме підійшов до воріт і єхидно усміхнувся кутиком рота, демонструючи єдиний срібний зуб. Від цього моторошного видовища по її тілу пробіг озноб.

- Відпустіть мене, – спокійно, але твердо сказала Данелія, намагаючись приховати свій страх.