Глава 20*

Данелія піднялася з місця, і направився до своєї кімнати.

- Мене цікавлять ваші акції! - У спину наче постріл, сказав Литвак.

Вона зупинилася на проти виходу, розвернувшись на місці, здивовано відхиливши голову до плеча.

- Ха...

- Я хочу, щоб твій батько в замін на вашу землю, мені віддав акції.

- А це вже цікаво. От що тобі треба... Акції? Вони ж нічого тепер не варті.

- Ти правильно підмінила "Тепер". Я хочу, щоб ти поговорила з батьком, і я забуду про ваш борг. Заставу, яку я виплатив за Олександра.

Данелія посміхнулася як кругла ідіотка, повільно хитаючи головою у сторони, розчаровано, торкнувшись долонею чола.

- Добре - вона суворо підняла очі на Литвака - Я поговорю з батьком. Ще щось?

- Так, постій ще трохи, люблю дивитись коли ти злишся.

- Виклич мені таксі!

- Ти ось так поїдеш? Одяг твій ще...

- Мені все одно. Виклич мені таксі!

- Якщо ти хочеш поїхати, тебе відвезе Орест.

- Чудово, і одяг хай мій принесе, я поїду у ньому.

- Ти не боїшся захворіти він вологий.

- Напевно я більше боюся стати чиєюсь бранкою.

Після того як Орест відвіз Данелію до дому, він повернувся до маєтку і увійшов до кабінету Литвака, зупинився на середині кімнати. Ілля сидів за столом тримаючи бокал з бренді, зосереджено дивлячись, як жовтогаряча рідина у його руці, повільно нахилялася обертами по стінках бокала.

- Ти відвіз її? - Розчарований голос розтягнувся по кімнаті.

Ілля відхилився до спинки крісла, продовжуючи плавно нахиляти напій по краях бокала розглядаючи терпку рідину через нього.

- Ви просили відвезти її до дому.

- Саме так. Хай іде, вона сама захотіла. Присядь Оресте, вип'ємо. Ти якийсь напружений.

- А ви закохані...

Ілля різко підвів погляд на Ореста. Навіть на одинці з собою, він не дозволяв таке думати.

- Знаєш, за що я поважаю людей? За чесність і сміливість.

- Багато хто ненавидить мене за це. То ви закохалися у неї, але чому дозволили її піти?

Ілля з сумом повів плечима.

- Тому і дозволив. Ти хіба не знаєш, чому? Причин, як на мене, забагато, але найбільша - це моя хвороба. І до того, чи не здається тобі різниця у 18 років безглузда. І вона ще досі не може забути свого чоловіка.

- Ви дуже помиляєтеся, я думаю, вона його давно забула. Попелюшка, наприклад, хоч і полюбила принца все одно втекла.

- Що ти верзеш єй - богу. Тобі треба негайно випити.

- А вам, я б більше не радив, бо це дійсно може зашкодити вашому здоров'ю.

- Моя хвороба не дозволяє мені зіпсувати її життя. Я не можу прирікати когось на страждання, не можу. Та й настільки б вистачило тієї любові? На місяць, рік, два, а що далі?У нас не вийде як в кожній казці закінчення "жили вони довго і щасливо". Я хворий і це факт, цього не змінити.

- Ще раз вибачте за прямоту. Ви відпустили її, бо самі не маєте сміливості сказати про свої почуття?

- Залиш мене.

- Що?

- Геть!

Литвак несамовито вхопив пляшку зі спиртним вкинувши об стіну в напрямку Ореста, але той непорушно стояв на місці, глянувши в бік розбитого скла, вийшов з кабінету.

Ще в дорозі водій Литвака, часто дивився на неї, ніби мав, щось повідомити, але постійно стримував себе.

Підіймаючи сходами до квартири, Данелія прощалася з думками, що коли-небудь зможе повернути їхній спадок. Вона знала, що батько ніколи не погодиться віддати їхні акції, він взагалі про Литвака навіть слухати не хоче. 

Напевно доведеться забути про їхні землі, і якось жити зовсім іншим життям.

Данелія натиснула на дзвоник біля їхніх дверей. Двері відчинив батько, вона застигла на місці, коли побачила батькове суворе лице. Вона була впевнена, що він на роботі. Може як завжди, щось сталося погане?

- Заходь - Олександр зачинив за нею двері.

Коли Данелія увійшла, батько провів по ній незадоволено очима. У квартирі було геть тихо, вона зрозуміла що Алени дома нема. Данелія хотіла піти до спальні, але батько вказав рукою на кухню, і Данелія невпевнено, навіть налякано увійшла на кухню. Що подруга могла наговорити про вчорашні події? Данелія поняття не мала. Одне тішило що Аля, й гадки немала хто такий Литвак, як він виглядає, принаймні до вчорашнього вечора.

- Ти нічого не хочеш мені пояснити? - Олександр сів на стілець біля столу.

Зараз Данелія почувала себе сороміцькою та не розторопно, не маючи найменших припущень, у чому батько зараз хоче звинуватити.

- Я ночувала у Алі.

- Скажи дивно? Вона вже приїздила і сказала, що тебе з ресторану забрав якийсь чоловік.

Данелія вже аж зблідла, ще ніколи батькові не доводилось брехати і що ще Аля могла наговорити про вчорашні події, Данелія поняття не мала. Одне тішило Аля, й гадки немала хто такий Литвак, і як він виглядає, принаймні до вчорашнього вечора. Казати правду - від цього слова тепер по шкірі пройшов трепет.

- І-і, де ти була Данелія, і що з твоєю рукою?

- Я була у Євгена... Ми з ним випадково зустрілися у ресторані і поїхали до нього. Я просто не хотіла, щоб хтось знав. 

Ми пили шампанське, я випадково порізала руку, розбився бокал, але тут нема нічого страшного. Євген перебинтував мою долоню, я лишилася на ніч, ну і... далі продовжувати?

На щастя Аля теж не знала як виглядає Євген, до її голови на щастя не прийшла гадка похвалитися знімками з Парижу. Данелія посміхнулася батьку. Олександр від сорому навіть почервонів, напевно він повірив, у її правдоподібну брехню.

- А ти чому дома? - Поцікавилась у батька.

- Мене на жаль звільнили. Хтось дуже старається, аби ми жили у злиднях.

Данелія задумалась, бо той "Хтось" міг бути Литвак або Павло - з них двох, точно хтось зрадник. Данелія швидко пішла до кімнати, і почала переодягатись у зручний одяг.

До неї прийшло декілька повідомлень на вайбер, від Євгена, ледве не тисяча

"Пробач" та всілякі виправдання. Напевно він і справді приїхав вже з Парижу. Данелія насправді не злилася на нього, А навіть розуміла його почуття.