Глава 13*

Прибувши на місце Данелія опинилась біля заправки з вуличним кафе. Ніякого ресторану, бодай пристойного бару поблизу не було, тільки звичайна придорожня забігайлівка, з допотопних часів, де ремонт не робився років сто, коли не більше.

Відчиняючи рипучі двері, з дзвіночками з верху. Вона увійшла до середини. Кафе виглядало не краще ніж на зовні: подерті дерев'яні столи, і різні стільчики підходили до лущених стін, та тріщин на стелі. У приміщенні стояв нудкий запах сигарет. Брудне місце спонукало хіба до блювання, та ніяк не до приймання їжі, хоч відвідувачів вистачало. Люди приходили заправляти авто, і забігали попити кави.

Старша жінка - "бармен" з білим ковпаком на голові, вдягнута у вишневу форму, наливала по ступці чогось міцного, всім охочим - хто заходив на сто грам. Не замінюючи стакан після попереднього відвідувача. Певно так відбувалося що разу. Це стало, як ритуалом - звичаєм. Ніхто на те, вже не звертав уваги.

Данелія не сміливо підійшла до жінки, що вже дивилася на неї, щиро посміхаючись.

- Добрий день. Скажіть, а з ким я можу поговорити стосовно роботи?

- Як тебе звати, дитино?

- Данелія.

- А мене Людмила Іванівна. Але для всіх я просто Люся. Ходи за мною, проведу тебе до нашого головного.

Барменка Люся, виявилася говіркою і приємно співрозмовницею. Вона провела до кабінету їхнього керівника, точніше до якоїсь незугарної підсобки.

Не велике приміщення закидане ящиками з під пива. Павутина висіла по темних закутках, як коралове намисто. З рештою Люся зупинилася, і відчинила, ще одні двері. Сама повернулася до барної стійки.

У кімнаті було у більшості чисто. Переважала світла гамма кольорі. На не великому, чорному дивані, сидів огидний, пузатий, старий мужчина.

З його сорочки, на грудях виднілися щільні зарослі сивого волосся. Ґудзика в низу сорочки не було, тому виднівся кусок голого черева, і ремінь, що уп'явся між складкою поясу.

Він важко піднявся з дивану. Не високий круглий чоловік усміхнувся. Хоч то не виглядало на привітну посмішку.

Вона проковтнула грудку слини, що підібралася до горла, та скривила лице біля кутиків очей.

- Я прийшла на рахунок роботи. Ми з вами вже спілкувалися - Невпевнено сказала Данелія.

- Хр, хр— прохрюкав старий, і витер спітніле чоло куском шмати, що вийняв з кишені штанів.

Певно він очікував побачити когось іншого.

З його незадоволеного лиця, та стиснутих губ до середини, все було зрозуміло.

- І ти будеш працювати? А ти зможеш розносити пиво, їжу. У нас вуличне кафе. Людей багато, особливо у літній сезон. Тут треба рухатися, а ти якась худа і бліда. Як я тебе можу взяти?

Данелії стало ніяково. Слабкою себе вона точно не вважала. Слова керівника, зачепили одну з її якостей — у всьому бути першою і домагатися свого.

-Я насправді сильна! Ви не хвилюйтеся. Я зможу працювати — впевнено відповіла Данелія.

- Та скільки хоч тобі років? ти як дитина. Мені проблем не треба.

- Мені якраз 18, а скоро і 19 виповниться. Ось, в мене паспорт є.

Данелія вийняла з сумочки документ і дала йому. Чоловік суворо глянув на неї, а потім втупив очі в паспорт.

До них увірвалася та сама барменша Люся, тримаючи тацю з їжею.

- Василь Іванович, можна вас? - Люся покликала його за двері.

Вони вийшли до коридору. І після пару хвилин переговорів, чоловік сам повернувся.

- Добре — раптово відказав він — будеш тут працювати. Практика два тижні. Не оплачується.

- Так довго? Але мені потрібні гроші.

- Будеш добре працювати то й матимеш гроші, тут є такі клієнти, що дають хороші чаєві. Завтра з ранку приходь. Все, іди, в мене обід стигне.

Люся провела до виходу. Жінка так раділа що Данелія згодилася працювати, ніби могла мати з того якусь вигоду.

Під час розмови із Данелією, вона часто зверталася до неї "дочко" і багато разів відмітила яка ж вона гарна. Від такої кількості компліментів у Данелії аж розболілася голова.

Дома Данелія розповіла мамі, що буде працювати в хорошому ресторані офіціанткою. Правду довелося замовчувати. У вуличному кафе при заправці, ніхто б не дозволив там працювати. Але знайти щось пристойніше, за такий короткий час, коли дуже потрібні гроші, виявилося не просто. Та й без досвіду роботи, майже не можливо.

За місяць праці в кафе, вона почала розуміти, ця робота таки не для неї. Та й з чайовими тут виявилося погано. І зарплати ніхто поки не виплачував. Коли Данелія, щоразу поверталася додому, її миттєво хотілося прийняти душ, і змити з себе той запах з кафе. Робота для Данелії виявилась надто важкою. Вона виконувала працю ще й прибиральниці. З ранку доводилося підмітати вулицю круг кафе, збирати сміття, а потім без зупину розносити замовлення. Замовлень тут було багато.

Одного з її трудових днів, до їхньої заправки, під'їхала знайома автівка. Данелія якраз підмітала подвір'я, і відразу впізнала біле BMW. X5.

З машини вийшла Діна Григоренко. Дівчина виявилась її сусідкою. Григоренки жили на інший вулиці, від їхнього маєтку, тому вони часто перетиналися. Батько Діни був великим підприємцем, і навіть конкурував з їхньою сім'єю. Коли Данелія побачила дівчину, то хутко чкурнула за ріг кафе, і забігла до середини, через чорний вхід. Вона забула навіть висипати сміття до контейнера, що на вулиці. Тримаючи в руці відро зі сміттям. У поспіху Данелія наштовхнулась на хлопця, що прямував теж до виходу. Вона збила його з ніг, і сама ледве не впала. Хлопець опинився на землі, а весь вміст з її відра висипався на груди юнака.

Хлопець швидко підскочив на ноги, і вже знервовано витирав себе руками.

Данелія почала хутко все підмітати, та збирати сміття до відра.

- Ти зіпсувала мою улюблену кофту! Ти хоч знаєш скільки вона коштує. Та тобі однорічної зарплати не вистачить на неї, дурепо! - Хлопець нахмурив лице.

Від образи Данелія спинилася на місці.

На галас до них підійшла збентежено Люся.

- Мамо ця ідіотка зіпсувала мою кофту! - Знову фиркнув хлопець.