Глава 10*

Вони попрямували до автівки, жовтий спортивний кабріолет з відкритим дахом, стояв на стоянці при вокзалі. Алекс вклав до багажника її валізу. Ввічливо відчинивши Данелії дверцята з переді, попросив сідати.

Під час руху Алекс, тільки мовчки усміхався. Данелія скромно розіклала руки в себе на колінах, відхилившись до спинки сидіння.

Теплий вітер, віяв по лиці, повз її погляд, пролітали високі будівлі, а в здовж траси, росло багато високих Пальм. Сквери, магазини, бутики з одягом, сотні людей на вулицях Лос — Анжелиса, метушливо ходили. Цей жвавий потік людей, не зупинявся ні на секунду. Життя тут видавалося веселішим, та й люди виглядали без турбот.

Нарешті, вони прибули на місце Зупинившись біля гарної вілли, із неймовірним рясним озелененням на подвір'ї.

Данелію зустрів дядько Рамен, літній чоловік, зі світлими очима, і чорною чуприною. Не високого зросту, та смішними, тонкими вусами, як з середньовіччя. Одяг дядька як завжди випромінював позитив, білі до колін шорти й кольорова футболка із принтом папуги. Рамен привітався й обійняв Данелію.

- Данелія, дитинко дуже радий тебе бачити! - сказав дядько широко посміхаючись.

Вони пішли до середини дому, до вітальні.

У середині вілли пахло квітами, ще відчувався запах сигаретного диму. Недопалок кубинської сигари, лежав у попільничці, та ледь димів.

Данелія вперше приїхала у гості до Рамена.

Вона з цікавістю все роздивлялась. Її увагу привернули старі фотографії у рамках, що стояли на кожній полиці старовинних дерев'яних меблів. Чимало антикварних картин, висіли на стінах. Дядько жив не погано, не скажеш, що тут "самотній пенсіонер доживає віку", скоріше чоловік сповнений сил та енергії, зі власним, трохи дивним смаком.

До вітальні увійшла чорношкіра, пишногруда служниця, її кучеряве, чорне волосся, рухалось на голові мов пружини, а яскравий макіяж уїдливо впадав у вічі.

Молода служниця принесла білий напій схожий на молоко, і недбало відставила на кавовий столик, відійшла трохи далі. Служниця стала на проти Данелії, принизливо провівши по ній ворожим поглядом, непроглядно прикусивши нижню губу, вороже хмикнула. Погляд служниці різко скочив на Рамена.

Дядько засоромився, але вдавав, ніби нічого не розуміє. З вигляду Рамен щось приховував. Опустивши голову до грудей, він суворо кивнув до служниці, і вона вийшла.

- Як доєхала?- запитав дядько.

Розмовляв він Українською, принаймні намагався. Хоч виходило не дуже. Якось дірявої.

- Добре. - кивнула головою Данелія.

- Тьі ґолодна? Бо куховарка забухала, а Анжела погано готує.

Почути такий сленг, від сімдесяти - літнього дядька було не очікувано. Данелія тільки сколихнула манірно плечі.

Проте, таки вона зголодніла. Останній раз, коли вона дещо перекусила, був у літаку.

- Не хвилюйся, я заказав їду - він зробив круглі очі, - до мене не питай, бо я ґадки не маю, що перевезуть. Так дороґа, ми у Лос-Анджелесі, а тут, зовсім все по іншому — більш розкуто, яскраво. Ти звикнеш.

На вечір, ми поїдемо до ресторану, як тобі? - він прискіпливо обвів її очима — вдінь шос, хоч не таке смуґле - він задумався і повів очима в гору, - чи чорне напевно?Я буду старатись казати як треба.

Дядько не проявляв до неї жалю, чи співчуття, і поводився так, ніби нічого не сталося. На правду, це була хороша тактика.

Данелія почувалась якось без напруги та більш легко. Трохи відпочивши з дороги, вона розвантажувала речі з валізи. Тепер її гардероб нагадував суцільний морок. " І звідки стільки темних речей?

Навіть на сьогоднішній вечір куди запросив дядько, пристойної речі у мене не знайдеться"- Данелія була здивована власним гардеробом.

До ресторану, вона таки одягла свій темний колір - чорну сукню, що увиразнювала і так, струнку фігуру.

Данелія дістала з її сумки, маленьке дзеркальце, тримаючи в руці олівець, вона передумала фарбуватися — червоні стомлені очі, біла матова шкіра, натягнута наче на скелет, видовище не з приємних, і викликало хіба що, відразу до себе. Розглядаючи своє відображення, вона знову нагадала те що сталося. Іноді жахливі моменти, того трагічно дня прокручувалися у пам'яті. Данелія досі не змогла відвідати могилу Влада. Вона й гадки не мала де саме він похований. І поки не уявляла - не хотіла уявляти, що відчуває Павло.

Охота кудись йти зникла. Вже бува, нічого не повернути: ні вагітність, ні Влада і навіть кулон, що давно втратив будь-яку цінність як матеріальність. Її було шкода лише фото, тих маленьких, усміхнених, щасливих облич.

Засмучувати дядька, вже в перший день приїзду, вона не хотіла, тому одягла свої туфлі на невисокому каблуку і вийшла на вулицю.

Рамен чекав вже на неї, біля того ж жовтого кабріолета на якому привіз її Алекс, тільки дах тепер був закритим.

Дядько широко посміхався, його одяг, виглядав трохи смішним, як для звичайної вечері, особливо червоний піджак, голуба шийна - хустка, сорочка біла, з ажурними вставками на грудях. На дворі смеркало, місто набирало яскравості та сяйва, аж захоплювало дух. Вечір набував експресивності.

Вони приїхали. Рамен припаркувався не далеко великої споруди, з мармуровими колонами та чагарниками навкруг.

Данелія вийшла з машини й зрозуміла, що це не звичайний ресторан, а вечірка закритого типу, з охороною при вході, та й з дрескодом — тільки в масках.

До ошатної будівлі сходилося чимало людей, в різному вбранні. Дорогі автівки стояли припарковані на вулиці. Довгими лініями, аж у два ряди. Рамен вийняв з бардачка — шкіряну чорну пов'язку для лиця, у формі метелика на очі, обшитою голубою стрічкою. Дядько одяг на лице маску що, і витяг ще одну, схожу на першу, лише з червоною стрічкою, навколо.

Рамен подав руку, складену в лікоть і Данелія, не впевнено всунула долоню до середини. Вони попрямували до ресторану. Опинившись в шумному залі, з мансардою. Присутні гості сиділи на стільцях і чекали на початок дійства.

Рамен пішов в перед, вони піднялися сходами й вийшли на терасу, зі столиками, де люди сиділи, вже без своїх маскувань.