Глава 9*

Свої вісімнадцять, Данелія зустріла у стінах лікарні, де найбільше боялася опинитися. Жахливі вісімнадцять! Тепер на завжди стануть не приємним спогадом - подією, що зруйнувала її майбутнє. Данелія довго дивилася у вікно. Вона зараз відчула себе, набагато старше своїх років, біль потоком надходив крізь неї. Досі вона не могла повірити, що це реальність.

Хотілося скоріше прокинутися, щоб все виявилося жахливим сном, не більше. Данелія ніколи раніше не почувалась настільки самотньо і беззахисно. Хотілося десь сховатися від цього Всесвіту. Раптово вона перестала думати по дитячому, чи інфантильно, їй взагалі вже не хотілось думати. Постійне звинувачування, та докори сумління, відгукувались болем, почуття провини розпиляло навпіл, певно це і був - душевний біль, настільки дошкульний, що її важко було всидіти на місці.

"Жити далі" - слова Клавдії, знову прозвучали в голові. Та хіба так можна? Вона гірко перевила подих. В грудях знову здавило, і сльози раз, по разу з'являлися на очах, а губи безсило починали тремтіти. Данелія ненавиділа себе за свою безпорадність, ніякі слова втіхи, чи підтримки не могли затягнути всіх ран. Ще сон, що з'явився недавно, від нього вона прокидалася в холодному поту. Піт стікав з під пахви глевкою стяжкою, аж кофта липла до шкіри.

Сон який розпочинався, від разу зникав без продовження, у ньому чийсь голос, схожий на Влада, кликав до себе. Данелія йшла крізь густий туман, у пошуках того голосу, а потім, опинялася над тим обривом, де мало не загинула.

Це вперше Данелія бачила таке не приємне сновидіння. Після нього спати не хотілося. Тіло терпло від страху. Лише, під ранок, коли її очі починали пекти й свербіти, втома обеззброювала тіло, напруга спадала, і вона могла трохи поспати.

Данелія ще дрімала, коли почула як чиїсь кроки, що наближалися до дверей її палати. Вона піднялася вище до спинки ліжка, спираючись плечима. Дверна ручка з хрипом рухнулася, і увійшла медсестра для огляду.

Данелія мріяла, коли вже хоч з руки, здіймуть гіпс, рука страшенно свербіла, до того ж права. Та й лежати стільки особливо коли не спиться, було нестерпно. Після огляду та загадкової усмішки на лиці медсестри, вона повідомила, що завтра її зможуть виписати, але тільки під пильним наглядом лікаря. Лікування проходитиме в дома, лікар буде приїжджатиме, і проводити обстеження.

Що ж, Данелії було однаково, в яку стелю спрямовувати погляд. Та новина, вже хоч якась виявилась хороша, бо пролежати майже місяць, серед білих стін лікарні, можна і з глузду поїхати, навіть попри те, що до неї щодня приходили відвідувачі. Тільки Кирило таки не наважився приїхати, певно через страх зустріти батька, тому часто передав від себе квіти, та присилав на її мобільний короткі смс з побажаннями скоріше видужати.

У Маєтку було глухо. Після повернення Данелії додому, вже ніхто не був колишнім.

Настрій у всіх став пригніченим та стомленим, здавалося, що всі оніміли, як ці грубі, холодні стіни. В них не було вже ніякої таємниці, тільки німе мовчання.

Батько стурбовано зачинявся в кабінеті, переглядаючи якість папері, аж до опівночі. Одного разу, Данелія випадково, підслухала батька телефонну розмову, коли поверталася з вбиральні, і тільки зрозуміла, що з бізнесом проблеми. З Олександром також не все було гаразд, він постарів та схуд. Всі знов, оберігає її від проблем. Тому коли Данелія намагалась щось дізнатися, чи розпитати, крім слів

" Все добре", іншої відповіді не було.

Данелія мало виходила на двір. Лікар кожного ранку приходив оглядати. А як виходив з її кімнати, то мама вже чекала під дверима і все розпитувала про її стан.

Хвилювало Алену, саме психіка дочки. Особливо після того, як Данелія розказала про свій дивний сон. Алена задумалась, над тим, щоб дочку відіслати кудись за кордон, і змінити обставини навколо неї,

бо проблеми таки були, вони могли ще більше погіршити її здоров'я.

На дворі студеніло. Хмари затягували денне світло. Світ втратив свої кольори, став буденним та сірим, як її стан душі.

Данелія збайдужіла геть до всього. Іронічно усміхнувшись, вона пригадала, як у минулому звинувачувала Павла у байдужості. А зараз розуміла його, і до страху боялася. Після того що сталося, із Владом, вона нічого не чула про Павла. Тільки поведінка домашніх стала підозрілою, та дивною. Всі щось ніби приховували від неї.

Данелія лежала на ліжку, скорчивши ноги під себе. Холодні долоні міцно стискали ковдру до тіла, її що разу хотілося плакати.

Та навіть на таку звичайну емоцію, сил по простому не вистачало. Постійна напруга і страх, не дозволяли заснути, коли очі від втоми самовільно заплющувались. Її спогади поглинали. Кожний вечір був як випробовування, перед страхом заснути.

Боротися з безсонням робилося все важче, глибокий сон поглинав, і манив у свій світ подій. Данелія знову, поверталася до миті перед стрибком у прірву. Поступово все змінювалося, і вона опинялася серед поля. Спочатку сама, а за мить крізь туман, з'являвся її Влад верхи на коні. Усміхнений, любляче, він просив підійти до нього, і протягував Данелії руку. Як тільки її долоня опинялася в його руці, чийсь чоловічий голос, казав зупинитися і не йти далі.

Вона повертала голову, щоб побачити хто саме її кличе, але не могла зрозуміти звідки було чути відлуння. Потім Данелія розверталась знов до Влада. Але його лице, було вже потворним та похмурим, стікаючи кров'ю. Червоні краплі падали на її руку, а Влад починав звинувачував в смерті.

Вона намагалась, забрати свою руку, але він міцно тримав. Чоловічий голос з іншого боку шукав її й наближався. Чоловік кликав її, й це додавало сил, щоб вона могла назад висмикнути руку зі смертельних долонь.

Тільки в дома, її страшне сновидіння мало продовження, але без кінця. Прокинулась Данелія, знову в холодному поту, зі стиснутими аж до синців долонями.

Минуле ніяк не давали спокою, кошмари тривожили постійно. Хотілося втікати, плакати, сховатися де-небудь, знайти хоч якийсь куток прихистку, від нічних страхіть які гонилися за нею.