Глава 1. DÉJÀ VUE1

1 

     Після багаторічних старань Сергієві нарешті вдалося потрапити до Німеччини — країни, про котру він мріяв від самого дитинства. Після цілої низки невдалих спроб він-таки виграв ґрант, котрий надавав йому можливість упродовж цілого місяця навчатися на літніх курсах підвищення кваліфікації для молодих фахівців при Берлінському Вільному університеті. Заради цієї омріяної поїздки Сергій спеціально їздив зі Львова до Києва, аби мужньо вистояти принизливу чергу перед консульським відділом німецького посольства, а потім — відповідати на численні запитання консульського чиновника, котрий — попри офіційне запрошення від авторитетної організації, що повністю брала на себе фінансування Сергієвої поїздки, — все вимагав від Сергія, аби той запевнив представників німецької влади в тому, як палко він кохає свою батьківщину. Настільки палко, що після закінчення літніх курсів він зовсім не збирався б залишатися в Німеччині, натомість зобов’язувався чесно повернутися до рідної домівки. Аби довести, наскільки палкою була та любов до батьківщини, необхідно було показати консулам цілу купу різноманітних довідок — і про сукупний місячний прибуток, і про склад сім’ї, й про володіння нерухомістю, транспортними засобами та банківськими рахунками, а також — про відсутність судимостей та ВІЛ-інфекції та ще мільйон різноманітних інших довідок, котрі мусили запевнити консульських чиновників у тому, що громадянин Тимощук Сергій Михайлович є «білим та пухнастим». 

     Переконавши консулів у палкій любові до своєї батьківщини та отримавши від них довгоочікувану візу, Сергій почав інтенсивно готуватися до поїздки. Тепер він мусив придбати квитки та розпитати в колег та знайомих, котрі вже бували в Берліні, про те, як легше орієнтуватися в цьому мегаполісі та як ліпше дістатися до району Далем, де якраз і розміщувалося університетське містечко, адже — на відміну від університету імені Гумбольдта, головний корпус котрого був розташований у самому центрі, прямісінько на бульварі Унтер-ден-Лінден, — Вільний університет знаходився досить-таки далеко від середмістя. Треба було придбати також численні подарунки, котрі б свідчили про те, що Україна — це не Росія, й не бананова республіка десь посеред латиноамериканської сельви, натомість нормальна європейська держава, котра лише тимчасово опинилася в скрутному становищі через вкрай важку радянську спадщину.

     І ось нарешті всі клопоти вже були позаду. Квиток на прямий потяг із Києва до Берліна було придбано. Благополучно сівши в Києві на берлінський потяг, через кілька годин Сергій успішно перетнув українсько-польський кордон. Подолавши всі формальності без зайвих ексцесів, він проїхав через Люблін, а потім — через Варшаву, через Франкфурт-на-Одері, й, нарешті, поступово почав наближатися до Берліна. 

     Перед від’їздом хтось із колег порекомендував Сергієві, аби той зійшов на вокзалі «Зоологічний сад», адже то був найближчий колійний дворець до району Далем і, відповідно, до студмістечка Берлінського Вільного університету. Проте кінцевою зупинкою київського потяга був вокзал «Берлін-Ліхтенберґ», розташований майже на крайньому сході міста. Далі до «Зоологічного саду» Сергій мусив діставатися електричкою або регіональним потягом. Можна було б і таксі взяти та заодно проїхати майже весь Берлін зі сходу на захід, але таке задоволення обійшлося б Сергієві набагато дорожче.

     Коли потяг зупинився, Сергій уперше ступив на німецьку землю власними ногами. Зійшовши з потяга, він спробував зорієнтуватися. Усе навколо було для нього незнайомим та чужим, тому Сергій мусив в усьому спочатку ретельно розібратися, перш ніж вирушати кудись далі. 

     Спустившись сходами з платформи в тунель, Сергій пройшов усередину вокзальної будівлі. Напередодні поїздки колеги розповідали йому, які квитки зручніше та дешевше купувати на міський транспорт. Знайшовши автомат із написом «Fahrscheine», Сергій — за рекомендацією колег — придбав денний квиток для зон A та B, що був у даному випадку найвигіднішим варіантом, бо давав чудову можливість добре заощадити зайві гроші. Знову піднявшись на перон, він сів на червоно-жовтий потяг — щось середнє між приміською електричкою та наземним метро. Потяг рухався через усю центральну частину міста. Проїхавши головний вокзал, Сергій поступово наближався до зупинки «Зоологічний сад». 

     — Ось вона, потрібна мені станція! — радісно вигукнув Сергій, коли потяг зупинився. — Тепер я мушу знайти, де ж той Вільний Університет розташований…

     Сергій спустився з платформи до вокзального вестибюля, розташованого просто під коліями та платформами. І тут його неначе струмом уразило. Зненацька Сергієві почало здаватися, буцімто все, що його оточувало, було йому до болю знайомим. Неначе все навколо він колись вже бачив. Але коли Сергій усе те міг бачити? Адже ніколи раніше в Берліні він не бував. 

     Вийшовши з вокзалу, Сергій побачив удалині напівзруйновану церкву, від котрої розпочиналася найвишуканіша, найпарадніша та найфешенебельніша західноберлінська вулиця Курфюрстендамм. І тут неначе все було йому дуже знайомим. Абсолютно все!

     — Не може бути! — вигукнув Сергій. — Я тут уперше, але мені здається, неначе я тут вже був раніше! Але де я міг це бачити? По телевізору? Але ж мені здається, буцімто я тут був сам… Щось дуже дивно та неймовірно… Такого просто не може бути…

     Зі своєю дорожньою сумкою Сергій підійшов до найближчого таксі.

     — Dahlem, Freie Universität, — повідомив Сергій таксистові, — Kaiser-Wilhelm-Institut für Biologie2.