Розділ 9

   Канікули наступного, 1976 року, Діана та Чарлі провели у Лондоні, з матір’ю. Сестри Сара і Джейн теж були там. Вони багато часу проводили у столиці, бо для дівчат їх віку там більше можливостей.

  Батько задовольнив прохання Діани. Молоде покоління Спенсерів раділо: нарешті вони не бачитимуть кляту Рейн!

  Правда, жити з матір’ю та її новим чоловіком теж було не дуже приємно. Пітер Шанд Кідд виявився грубуватим, як на смак Діани та її витончених сестер, чолов’ягою. Він здіймав навколо себе багато шуму, голосно реготав, щось там вигукував своєю дивною мовою з австралійським акцентом, такою відмінною від вишуканої та співучої «королівської англійської мови». Але найгіршим було те, що мати щасливо умлівала від свого нового чоловіка, а Діану знову мучили ревнощі.

  Крім того, у Пітера було троє дітей від першого шлюбу. Діана відразу ж тихо зненавиділа їх, як до цього зненавиділа дітей Рейн. Вона страждала, бо їй здавалося, нібито мати більше любить дітей Пітера, ніж власних, а батько, відповідно, – дітей Рейн. І тільки вона нікому не потрібна. Ніхто не любить її.

  15 липня 1976 року, рано-вранці, прибігла Сара, червона від обурення. Вона жбурнула на стіл ранкову газету і вигукнула:          

  - Наш батько одружився з цією!.. З цією!!.

  Усі кинулися роздивлятися, що там написано.

  Газета сповіщала про шлюб восьмого графа Спенсера та леді Рейн МакКоркодейл, який відбувся днем раніше. Було багато фотографій: щасливі молодята. Не надто вже й молоді, бо Рейн виповнилося сорок сім років, а Джонні вже мав п’ятдесят два. Але – насправді щасливі і насправді закохані. Гості. Як сповіщала газета, на святковий бал у Елторп-Хаус було запрошено тисячу гостей. Серед них – діти нареченої. Не було тільки дітей графа Спенсера.   

  - Батько зрадив нас, – прошепотіла Джейн.

  - Вона вкрала в нас батька, – схлипнула Діана.

  Мати, тримаючи сигарету у елегантно відставленій руці, взяла газету і холоднокровно продивилася статтю. Промовила, кривлячи губи в іронічній посмішці:  

  - Ну, нехай буде щасливим, бідолашний Джонні.

  - Щасливий??? З тією мегерою??? – нетямилася від злості Сара. – Вона з’їсть його, як хижак – жертву. Проковтне, як крокодил.

  - У неї волосся стоїть дибки, наче змії на голові у Медузи Горгони, – докинула розумниця Джейн, єдина з сестер Спенсер, хто читав щось, окрім любовних романів.

  - Це ще не все! – Сара ніяк не могла вгамуватися. – Знаєте, що зі мною трапилося, коли я купувала газету?

  - Що? Що? – з усіх сторін дівчину закидали запитаннями.

  - Зараз розповім, – вона перевела подих. – Це щось неймовірне... До мене підскочив якийсь журналіст. Здається, з газети «Сан». І закидав мене питаннями: чому діти графа Спенсера не були присутніми на його весіллі?

  - А ти що? – Діана затамувала дихання.

  - Я відповіла, що ми не прийшли, бо не побачили нічого особливого у вчорашній події. Ось так! – Сара тріумфувала.

Діана радісно заплескала у долоні. А потім запитала:

  - А як той журналіст дізнався, хто ти така?

  Сара кокетливо торкнулася блискучого рудуватого волосся.

  - Ну, я вже кілька разів попадала на сторінки таблоїдів. Ви ж знаєте, я зустрічаюся з Джеральдом Гросвенором. Деякі кажуть, що він – один з найбагатших спадкоємців Англії. Так ось, нас не раз фотографували разом. Ці журналісти таки пронирливі...

  І Сара усміхнулася такою лукавою і, водночас, ніжною усмішкою, що Діана позаздрила сестрі. То була та сама усмішка, яку сама Діана годинами тренувала перед дзеркалом.

  У серпні усі четверо повернулися до Елторпа.

  Їх зустрічав батько. Трохи збентежений, але неймовірно щасливий, він чекав, поки шофер відчинить дверцята машини. Першою вискочила Діана. Джонні радісно простягнув руки для обіймів. Діана, як завжди, підбігла до батька, але, замість того, щоб впасти йому в обійми, дала йому ляпаса.

  - Ти – зрадник! – вигукнула вона. – Це тобі привітання від усіх нас!

  Джонні здивовано підніс долоню до щоки, яка червоніла на очах у всіх. Сара та Джейн, які саме вибралися з автомобілю, заклякли на місці, здивовано дивлячись на молодшу сестру. Вони крадькома посміхалися. Раділи, що батько отримав те, що заслужив. Принаймі, їм так здавалося.

  Рейн, віднині – графиня Спенсер, стояла трохи подалі, біля самих дверей. Вона побачила, що відбувалося біля автомобіля, і приклала долоню до вуст, щоб потамувати вигук. А потім різко повернулася і попрямувала до своєї кімнати, щоб там, наодинці, прийти до тями.    

  Рейн недаремно прозвали «Леді, яка завжди бере своє». Коли вона покинула спальню, незмінна усмішка знову заграла на її обличчі. Жінка втішала Джонні. Казала йому, що все неодмінно зміниться. Його діти колись зрозуміють, що їх батько заслуговує на щастя. А сама Рейн ніколи не зробила Спенсерам нічого поганого. Вона – не розлучниця і не крадійка, а жінка, яка теж хоче бути щасливою після невдалого першого шлюбу.

  Сара, Джейн та Діана оголосили мачусі бойкот. Справжній бойкот. Вони перестали вітатися з нею; мовчали, коли Рейн намагалася завести з падчірками розмову; відмовлялися їсти з нею за одним столом. Коли їм доводилося зустрітися у численних приміщеннях Елторп-Хауса, дівчата Спенсер задирали носа і з погордою проходили повз мачухи. Від такої зневаги Рейн дуже страждала, але не переставала усміхатися. То була її особлива гордість – ніколи не подавати вигляду, нібито образи дошкуляють їй.