Розділ 2

  Сара сказала Діані, що підглядати негарно. Що справжні леді так не роблять. А сестри Спенсер – маленькі леді. І коли помре дідусь і графом стане їхній батько, то вони стануть офіційно титулуватися: леді Сара Спенсер, леді Джейн Спенсер та леді Діана Спенсер.

  Але Діану непозбувно тягнуло до тієї з багатьох кімнат котеджу, де у той час знаходилися батьки. Вона зазирала у шпаринку, вона прикладала вухо до дверей. А батьки сварилися, сварилися... І цій сварці не було видно кінця-краю.

  Цього разу Джонні та Френсіс посварилися, бо коханець подзвонив Френсіс прямо додому. Джонні сам відповів на дзвінок, а той нахаба попросив, щоб до телефона покликали пані віконтесу. Певно, він вирішив, що розмовляє з майордомом. Джонні відразу зрозумів, хто дзвонить, і процідив крізь зуби:

  - Хто її просить?

  - Містер Пітер Шанд Кідд, – реготнула телефонна трубка з австралійським акцентом, який англійські аристократи вважали грубим та смішним.     

  - Запам’ятайте, містере Шанд Кідд, у нашому королівстві не прийнято нахабно дзвонити додому жінці, яка має чоловіка та чотирьох дітей. Сподіваюся ніколи більше не чути вашого голосу.

  - У вашому чортовому королівстві живуть старомодні пихаті сноби... – почав Пітер Шанд Кідд.

  Джонні Спенсер не дослухав. Він роздратовано кинув трубку, а потім розтрощив і увесь телефон, жбурнувши його об стіну. Постояв трохи, намагаючись потамувати лють, а потім побіг до зали, де Френсіс сиділа у високому м’якому кріслі часів короля Георга і читала якийсь роман. Перегортаючи сторінки книги, вона вишукано курила сигарету, вставлену у довгий мундштук зі слонової кості.     

  - Що знову трапилася? – здивовано запитала вона, завбачивши розлюченого чоловіка.

  - Твій коханець насмілився подзвонити у будинок, де живуть наші з тобою діти, – глухо вимовив Джонні. – Як ти могла дозволити йому?..

  Замість відповіді Френсіс повернулася до чоловіка у профіль і повільно випустила з рота сіру цівку диму.

  - Не хочеш відповідати? – Джонні ледве стримував лють.

  - А що тут казати? – Френсіс потисла плечима. – Навіть якщо я попрошу не дзвонити, хіба Пітер мене послухається? Він – справжній чоловік, сильний та рішучий. І завжди робить те, що хоче.

  Джонні не вірив своїм власним вухам. Він дивився на Френсіс і не міг не відзначити, яка вона й досі струнка та вродлива – тридцятиоднорічна жінка, що народила п’ятьох дітей і поховала одного з них. А він, старший на дванадцять років, почав трохи гладшати. Та й волосся вже не було таке густе, як тоді, коли вони одружилися. У день весілля Джонні було тридцять років, а Френсіс ледве виповнилося вісімнадцять. І її називали наймолодшою нареченою графства Нортгемптоншир. Джонні думав, що юна незаймана наречена назавжди збереже чистоту і буде вірною йому. А воно ось як виявилося: незайманість у першу шлюбну ніч не гарантує подальшої вірності.

  - Я не хочу тебе більше бачити, – Джонні не сказав, а виплюнув оті страшні слова. – Забирайся з мого дому. Йди до свого Пітера.

  У Френсіс затремтіли руки. Вона умить втратила оту напускну байдужість. Затушила сигарету у срібній попільничці.

  - Ми можемо помиритися... – промовила, жалібно дивлячись на Джонні. – Власне, нічого ж страшного не сталося. В аристократичних колах так заведено: чоловік та жінка спочатку старанно працюють над продовженням роду, а потім, коли основний обов’язок виконано, вони можуть дати одне одному певну свободу. Головне – продовжувати вдавати з себе щасливе подружжя, щоб оточення ні про що не дізналося.

  - То раніше так було, –  пригнічено відповів Джонні. – Тепер навіть аристократи шукають собі пару з кохання. Серед своїх, але з кохання. Я ж кохав тебе, Френсіс! Як ти могла вчинити мені таке?!   

  - Я народила тобі п’ять дітей, Джонні. Ти розумієш, що це таке – п’ять важких вагітностей за тринадцять років. Сара народилася через дев’ять з половиною місяців після вінчання. Який ідеальний термін, чи не так, Джонні? Дуже швидко, але не занадто, якраз в міру, щоб ніхто не подумав нічого поганого. А твій батько незадоволено скривив губи і сказав: «Дівчинка? Ну що ж, хай буде, але ви негайно повинні народити хлопця, який стане наступним графом Спенсером». А наступною народилася Джейн. Знову дівчинка. І знову твій батько виказав незадоволення. Нарешті третім народився хлопчик. І помер через кілька годин після народження. Господи, як я страждала! А мені навіть не дозволили піднятися з ліжка, щоб поховати мою дитину. І знову твій батько почав підганяти нас: «Мені потрібен онук! Якнайшвидше зробіть хлопчика-спадкоємця! Дівчата не можуть успадкувати ні графський титул, ні майорат, який передається лише по чоловічій лінії». І знову почалися скачки за новою вагітністю... Діана народилася наступного року. Мій організм навіть не встиг отямитися від попередніх вагітностей. І що? Цього разу не тільки твій батько, але й ти сам сказав розчаровано: «Знову дівчинка!».

  - Я люблю Діану, – заперечив Джонні Спенсер. – Так само, як люблю і Сару з Джейн. Але нам, дійсно, був потрібен хлопчик, спадкоємець титулу та маєтку.

  - На щастя, я нарешті народила Чарлі, міцного та здорового хлопчика. Хіба після цього я не заслуговую нагороди? Я тільки зараз зрозуміла, що лягати у ліжко з чоловіком можна просто для задоволення, а не заради постійного народження дітей, як на якомусь конвейєрі.