Ключ

– Ключ, – луною віддалося по залу. 

На срібному троні сиділа жінка середніх років і перебирала у руці золоту зірку, розміром близько десяти сантиметрів. Її біле, немов щойно впавший на землю сніг, волосся, здавалося водоспадом, що стікає по тілу до самої підлоги. З-під довгої синьої ряси виднілися пальці босих ніг. 

– “Батьку”, якими будуть наші наступні дії? – молода дівчина, що з шаленою цікавістю розглядала артефакт, нахилила голову в поклоні. 

– Не знаю, не знаю, – задумливо відповіла жінка. Зірка відблискувала у її блакитних очах, освічуючи залу краще, ніж свічки. 

– Кажуть, що у Захисника Дністра з’явилася та сама... – голос подала вже інша дівчина, що стояла від трону. – З пророцтва... 

– Мовчати! – жінка підірвалася зі свого місця, її волосся піднялося у повітря, ніби електризоване. 

– Лілія права, “батьку”, плітки різні ходять, але ми не можемо заперечувати факту міжчасового стрибку у тому районі, – голова першої дівчини піднялась. Вона хотіла сказати ще щось, але колір очей жінки змінився на фіолетовий і всі присутні знали, що краще закрити рота. 

– Геть усі! – страшний крик заполонив залу. – А ти, – жінка вмить опиналася біля дівчини. – Раз така розумна, то підеш і приведеш мені сюди ту тварюку! – її очі іскрилися, а рука, вільна від зірки, ще сильніше стискала горло служниці. 

Тихо. Беззвучні кроки босими ногами по мармуру можна було почути лише завдяки рухам тканини ряси. 

На жінку з дзеркала дивилося її власне відображення. Як би вона не намагалась зберегти молодість, використання сил дає про себе знати. Хоч у свої двісті сорок два роки вона виглядала лише на тридцять, це не те, чого вона хотіла. 

– Але чому? Чому ти відмовив мені? – жінка заспокоїлася, колір очей знову змінився на блакитний, а волосся повернуло свій вигляд. Там, де мало би бути серце порожнеча боліла нестерпно. 

– Ти забрав його та розірвав, я зроблю те саме з тобою, я обіцяю, – от тільки вся злість кудись ділася, варто було подумати про нього. Жінка впала додолу. Сльози самі котилися з очей. Кожного дня ця порожня зала заливається плачем жінки з порожньою душею. 

Антон метався з одного кінця кімнати в інший. Від того, щоб розтрощити все, зупиняла лише Дана, що бігала за ним та забирала з рук хлопця все, до чого йому тільки варто було торкнутися. 

– Ну вампір я і що з того, ти чого так бісишся? – Назар виглядав аж занадто розслабленим. – Я ж казав, тобі треба валити звідси разом з шайкою. 

– Ти знущаєшся? – Антон все ж таки зупинився, закриваючи обличчя руками. – Ні, серйозно, – хлопець підійшов до друга, вказуючи пальцем на його обличчя. – Ти що собі думаєш, га? 

– Я? Ти продовжуєш свої вибрики, значи, хто я насправді, – Назар підвівся зі стільця. – Це ти що собі думаєш? Як ти вважаєш, чи буде мені складно зараз шию тобі звернути? Або ж вкусити, – він облизнувся, оглядаючи Антона.  

– Мені буде ще легше звернути шиї вам обом, – Петро стояв у дверях, склавши руки на грудях. Хлопці заспокоїлися майже одразу, а от Дана ледве стримувалася від злості. 

– Ходи, дитино, дещо покажу тобі, – чоловік, ніби нічого не сталося, покликав до себе дівчину. – А ви сидіть тут тихо і щоб коли ми повернулися, хата була ціла, інакше, – Петро провів великим пальцем по своїй шиї, – повбиваю і оком не поведу. 

Чоловік вийшов. Дана кинула повний злості погляд на хлопців, яким ця агресія не адресувалась. От тільки вони думали інакше. Дівчина вийшла вслід за Петром, хоч і зовсім не збиралася цього робити. Але цікавість брала своє. 

Дана опинилася зовсім не там, де планувала. За дверима її чекав зовсім не ґанок. 

Непроглядна темрява. 

– Це лише ілюзія, не лякайся, – десь зі спини було чути голос Петра. – Що, нічого не бачиш? 

– Ти придурок! – відрізала дівчина. 

– Йой, це ще чого, – Дана знала, який зараз вираз обличчя у чоловіка. Їй не треба було бачити його, щоб зрозуміти, що хитра усмішка Петра при ньому. 

– Завів мене у темряву чорніше чорного і питає чи я щось бачу! Ти справжній придурок! – навіть при таких умовах дівчина мотала головою у різні боки, намагаючись знайти чоловіка поглядом. 

– Не намагайся, мене тут все одно немає, кажу ж, це ілюзія. І ти там сама, – куди б Дана не повернулася, голос чувся ззаду. 

– І що я маю побачити? – зітхнувши, запитала Дана, прийнявши ситуацію. 

– Це ти мені маєш сказати, що там, – голос знову глузував з дівчини. – Пригадай вчорашній вечір. У лісі було також темно. Але ти чудово все бачила, чи не так? Відтвори ті почуття. 

– Щоб це зробити, я маю бачити тебе, бо мій гнів звичайно високого рівня, але на максимум лише коли ти поруч, – Дана опустилася додолу, сідаючи на землю. На сиру холодну землю. Вона глибоко вдихнула. 

– Тут є вода, – сказала дівчина, відчувши запах сирості. 

– Добре, але звідки така впевненість, коли нічого не бачиш? – голос вже не намагався якось задіти, просто був спокійним. 

– Просто, – Дана повела плечима. – А що саме я маю зробити, щоб побачити? Кажеш відтворити почуття? Можна точніше? 

– Сила, що в тобі, направ її до очей. 

– А до чого тут вчорашній вечір, дозволь поцікавитись, – дівчина сиділа, піднявши голову вгору. 

– Дозволяю, – знову до голосу повернулася нотка глузування. Зараз на обличчі Петра знову та усмішка, Дана знала це. – Вчора ти на стільки хотіла бачити мене, що твоє тіло зробило всю роботу замість тебе. Тепер твоя черга. 

– Але я не відчуваю ні крихти тої сили, про яку ти зараз тут торочиш, в цьому немає сенсу, – дівчина розсміялася. – Я дивилася та читала достатньо фантастики, щоб знати це. Аби керувати силою, її треба відчути. А ти робиш крок через одну сходинку. 

– Тому що часу немає, – голос знову звучав рівно. – А я знаю лише один швидкий спосіб, як ти кажеш, відчути силу. І він нам не підходить. 

– Чого це? І який спосіб? – Дана наклонила голову вбік. Петро розсміявся.