Білочка

Сонце вже майже зайшло. Назар сидів на гілці дерева, гойдаючи ногами. Наближення темноти зовсім не заважало йому спостерігати за комашками, що так заклопотано кудись бігли. Він вже тиждень без нормальної їжі. Багнюка, яку готує Петро, не була на стільки жахливою, але стару добру свіжу кров ніхто не відміняв. Звичайно, ці помої допомагають підтримувати базові функції його тіла, от тільки сили на зберігання потрібного вигляду майже вичерпалися. Назару вже навіть було складно зібрати в очах потоки, для того, щоб бачити у темряві. Розкажи комусь з клану – засміють.  

Хлопець чудово розумів де він знаходиться, тому ризикувати всім і скуштувати такий делікатес, як тепла людська шия, не збирався. Він вже був згоден навіть на якусь білочку. 

Назар сумно зітхнув, згадуючи місяць життя у дві тисячі двадцятому. Звичайно не свіжа та гаряча, але яка є, людська кров. Пункти здачі для донорства – найкращій винахід людства. Не треба навіть витрачати сили та напружувати клепку, як на полюванні. А от зараз йому навіть не можна трошки почаклувати, адже одразу прискаче злий дід та відправить в рідні краї. 

По тілу хлопця пройшов холодок, коли в голові промайнула згадка про так званий дім. Він згадав, як втік, засадивши списа у серце батька та прихопивши з собою одну з трьох головних реліквій. Назар стримав смішок, згадуючи обличчя брата та няньки. В очах хлопця всі вони були повними ідіотами, які тільки і хотіли, що влади та грошей. 

Зараз йому подобалося жити. Навіть помої Петра були смачними. Антон, чий мозок певно менший за соняшникове насіння, подобався Назару. Хлопець сприймав його як маленького милого песика. В дитинстві не дозволяли завести домашню тваринку. Побачивши його вперше в університеті, він вже знав, що саме цей довбень йому потрібен для зближення з чаклункою. А те, яким виявився Антон, стало для Назара приємним бонусом. 

Дана подобалася хлопцеві. І йому було щиро шкода дівчину. Те, що вона пережила і що ще має пережити. Він навіть зловив себе на думці, що хотів би просто жити студентське життя у дві тисячі двадцятому та мати таку подругу. Вони разом би сміялися з Антона, поки у того від злості йшов дим з вух. Назар з сумом посміхнувся. 

Хлопець на стільки занурився у свої думки, що не помітив, як у нього з’явилася компанія. Маленька білочка вмостилася на руці, якою він опирався на гілку. 

– Ну я після такого тебе не зможу вбити, – Назар зітхнув, згадавши, як пару хвилин до того думав, що вип’є крові білки. – З козирів пішла? – він посміхнувся і погладив тваринку вільною рукою. Вона, здається, вже солодко спала. – Так-так, щось життя з цими довбнями почало робити з мене людину. Чи це тому, що я крові давно не пив? 

– Ти вже білочку зловив? – знизу почувся голос. – Злазь, маю подарунок для тебе. 

Назар нахилив голову вниз і побачив руду шевелюру, що навіть зараз ніби світилася. Парубок внизу махав якимось маленьким пакетом. 

– Нумо, киць-киць-киць, – він глузливо усміхався, роблячи вигляд, ніби кличе кота до миски. 

– Ти мене зі своїм молодшим певно сплутав, якщо так намагаєшся покликати, – розсміявся Назар. Він пригорнув однією рукою до себе білочку та сплигнув з дерева. 

– То ж “киць-киць” котам кажуть, а не собакам, так що все добре, – Даб протягнув хлопцеві пакет з кров’ю. 

– Ти де у вісімнадцятому столітті донорський центр надибав? – здивувався Назар, побачивши перед собою те, про що мріяв пару хвилин тому. 

– Я з собою пару штук прихватив, все ж таки, це через мене ти тут, – Даб, зрозумівши, що одна рука співрозмовника зайнята, сам відкрив пакет та вставив туди трубочку. 

– Яка турбота, – саркастично промовив Назар, приймаючи подарунок. – Божий дар, – стримуючи смішок від своєї ж фрази, хлопець зробив перший ковток. 

– От тільки не треба тут починати, – жарт Дабу дійсно сподобався. 

– Так Божий дар значить подарунок від Бога, так що я все правильно сказав, – Назар продовжував марні потуги тримати серйозний вираз обличчя. Обидва хлопця залилися сміхом. 

– Я до тебе у справі, – почав рудий парубок, коли вони заспокоїлися. – Розказуй, як тобі вдалося вмовити Петрика прихистити одного з клану упирів. 

– Все просто, – Назар знизав плечима. – Ми уклали угоду. 

– Старий добрий Петрик, – Даб зітхнув. – Тільки не пошкодуй потім, коли він проситиме плату. 

– Я всадив спис у серце власного батька, – темнота вже зовсім заполонила ліс. – Я схожий на того, хто буде про щось шкодувати? – Назар усміхнувся. 

Коли хлопець замовк, галявину повністю заполонила тиша. Лише шарудіння пакету з кров’ю переривало її. Даб дивися на юнака перед ним. Голова одного з верховних Богів має бути чиста. Ніяких почуттів. Але зараз перед ним стояло одне з трьох виключень. Звичайно, він діяв обережно, але йому вже було все одно. Він не зміг зберегти життя матері цього хлопця, тому зараз вимушений був розплачуватися. Прознають там вище про його витівки. І будь що буде. Даб на стільки вжився в свій образ молодого і бездумного хлопця, що дійсно ним став. Але варто віддати належне тисячам років, які дали безмежну кількість досвіду. 

– Чого замовк? – поцікавився Назар. – Чому саме такий вигляд, до речі? Образ брутального дядьки набрид? 

Хлопець знав його все своє свідоме життя. Але раніше Даб з’являвся перед ним у вигляді чоловіка середніх років. Єдине, що лишалося незмінним – яскраве руде волосся, що, здавалося, мало здатність освітити весь світ, замінивши сонце. 

– Да так, – парубок знизав плечима, – легше просто. Якщо ти виглядаєш як гівно мале і ведеш себе так само, багато не очікують. Інші верховні кажуть, що у діда на старості років дах поїхав. В іграшки бавлюся... 

– І ти що? – Назар намагався допити останні краплі, що ніяк не піддавалися. 

– А що я? – Даб дивився кудись повз співрозмовника. – Мені якось паралельно. Хай думають що хочуть. Головне щоб не лізли до моїх іграшок, – хлопець усміхнувся та перевів погляд на очі упиря.