Даб

– Ніби тільки з подіуму зійшли, – Дана, яка стояла у новому одязі: сорочка, схожа на попередню, але з довгими рукавами та проста спідниця з поясом, намагалася стримати сміх, дивлячись на двох хлопців. 

– Зате дуже зручно, – Назар у новому вбранні крутився перед дзеркалом. – Нічого не давить, – парубок рукою поправив штани, згадуючи джинси, що зараз сумно лежали на стільці. 

– А ну відійди! – Антон відштовхнув його, щоб оцінити свій зовнішній вигляд. – Ми – те, що ми їмо, – хлопець задумливо дивився на себе, – але я не пам’ятаю, щоб їв такого красунчика! 

– Та розкажи мені, – Назар всміхнувся. – Зараз луснеш від самозакоханості. 

– Не сваріться у моєму домі, – перервав назріваючу перепалку Петро. – Якщо хочете вийти у селище. 

– Судячи з того, як солодко їм спалося разом, ми могли б лишити їх наодинці, – Дана відвела погляд в нікуди. 

– Та ні за що, – заперечив Антон. 

– Тобто ти не хітів би лишитись зі мною разом, сонечко? – Назар підійшов до хлопця впритул, підморгнувши. 

– Придурок, – це було єдине, що зміг сказати Антон. Але Дану з Петром ця ситуація розвеселила. Назар також під’єднався до гучного сміху, відійшовши від суперника. А от блондина ця ситуація зовсім не потішила, він просто стояв мовчки, адже крихке чоловіче его щойно заділи. 

Трьом зайцям Петро також дав одяг, спакувавши їх старий у торбу. 

– Я б з задоволенням прийняв вас у себе ще на трохи, але вам краще буде у моїх друзів, – пояснив ситуацію чоловік. – Вони винні мені і настав час повертати борг. 

Дорога до селища від будинку лікаря була трохи коротшою, ніж до річки. З пагорба відкривався вид на всі оселі. Навіть звідси було чутно голоси. 

– Всі люди тут – вигнанці, – Петро зупинився, починаючи розповідь. – Кожен з них чимось завинив перед сім’єю або громадою. Більшість з них вже померли б, як би не це місце. Селище на березі Дністра, яке можуть знайти лише загублені душі. 

– Ти тут типу головного? – запитав Антон. На що чоловік засміявся. 

– Я лише звичайний лікар, – Петро знизав плечима. – Який допомагає всім цим людям прожити життя у спокої та стати на праведний шлях. 

– Так це секта? – наступне питання ще більше розсмішило чоловіка. Навіть Назар не стримався. 

– Подібно до того, – він відповів замість Петра, першим зробивши крок до поселення. 

Як тільки компанія зайшла до селища, звідусіль почулися слова вітання та шанування лікаря. Дану з ніг ледве не збили діти, що бігли повз. Вони помітили перехожих, та зупинилися, майже синхронно вклоняючись Петру. 

– А тебе тут люблять, – сказала дівчина, дивлячись услід дітям, що вже безтурботно побігли далі. 

– Можна і так сказати, – Петро усміхнувся. От тільки дивився він зовсім не туди ж. Чоловік не міг не погодитись з тим, що навіть у самому простому одязі дівчина виглядає неймовірно. 

Пройшовши ще повз кілька хат, Петро зупинився. 

– Пані Маріє! – він гучно вигукнув ім’я власниці. 

– Йой, лишенько, які гості, – повненька жіночка середніх років поспіхом вибігла на ґанок. – Не стійте у воротях, прошу поштиві, проходьте, – вона запросила всіх жестом. 

– Мяу, – риже кошеня бавилося у траві на подвір’ї. Дана помітила його, проходячи повз. 

– О, це ж той самий кіт! – дівчина вигукнула, вказуючи на тваринку. 

– І дійсно він, – здивувався Назар, але зробивши крок ближче, зрозумів, що так і є. Кошеня, налякане від такої бурхливої реакції Дани, побігло до ґанку, ховаючись за власницею будинку. 

– Він сам прийшов до мене вчора, а я ну дуже кішечок всяких люблю, – жіночка засміялася, адже шерсть лоскотала ноги. – Таке мале і мілєньке, – вона нахилилася, щоб погладити тваринку. 

– Якого воно тут робить, – досі здивована Дана, стояла, витріщаючись на кошеня. 

– Я при нагоді поясню, – усміхнувся Петро, обходячи дівчину. – Ну що, Марічко, час платити, – сказав чоловік, знімаючи торбу з плеча. Про яку плату йшла мова абсолютно ніхто з присутніх, окрім самого лікаря не розумів. 

– Та я для вас, ви ж знаєте, все, що завгодно, – жіночка почала говорити дуже швидко, ахаючи через слово, ніби їй не вистачало повітря. 

– Ходімо, обговоримо деталі, – Петро піднявся на ґанок, приобіймаючи Марію зі спини вільною рукою. 

– Нащо ми сюди приперлися? – Антон, який розумів менше всіх, не стримався, коли двері за лікарем зачинилися. Троє хлопців просто стояли осторонь, чоловік сказав їм, що це невеличка відпустка у доброї тітки Марусі. Вони вже придумали, як втекти від неї при першій же можливості. 

– Ці малі нам не обісралися, тому і прийшли, – спокійно відповів Назар, що спокійно стояв з руками в карманах, озираючись навколо. 

– Ти це кого малими назвав? – вигукнув “старший” з трійки. 

– Ану цить, молокососи, – коли поруч не було Петра, Антон відчував хоч трохи волі до влади. 

– Тебе б я також тут лишив, якщо чесно, – Назар усміхнувся, дивлячись на хлопця. 

– Ви можете хоч трохи нормально себе поводити? – Дану вже трохи виводили з себе їх дії. – Ви ж ніби друзі були, ні? – вона згадала, як саме познайомилася з Назаром. Адже саме Антон привів його у кав’ярню. 

– Та він був нормальним, доки з тобою не поговорив, – блондин майже завжди казав, а потім думав. Дана розчаровано подивилась на хлопця. 

– І-д-і-о-т, – по буквах, ніби проспівуючи, підвів підсумок Назар. 

– Ну що, лишаєтеся з тіткою, дітки, – Петро вийшов з будинку, звертаючись до хлопців, що шепотілися між собою про план побігу. 

– Через одинадцять днів їх відправлять у той самий момент звідки забрали, а пам’ять зітруть, – сказав чоловік, коли всі четверо покинули будинок Марії. 

– Хіба так можна? – здивувалася Дана, зупиняючись. 

– Що можна? Стерти пам’ять? Так, це можливо, – відповів Петро, розвертаючись до дівчини. 

– Ні, я не про це, – вона відмахнулася. – Маніпуляції з пам'яттю мене не здивують, я на триста років назад відлетіла. Хіба можна так з ними чинити? Це якось не гуманно, чи що...