Розділ 2. Згаслі маяки

Розділ 2. Згаслі маяки

Ранок над Даном почався занадто тихо.

Не було нічого такого, що одразу можна було б назвати тривожним. Водоспади, як і завжди, падали зі скель білими стрічками. Повітряні вершники вже здіймалися з платформ, піднімаючи в небо великих крилатих ящерів. На нижніх терасах відкривалися майстерні, з динозаврових стаєнь долинало важке сопіння, а кришталеві канали енергосистеми поступово наповнювали місто м’яким блакитним світлом.

Та Ярус прокинувся раніше, ніж хотів.

Він лежав нерухомо, дивлячись у стелю, де вузькі золоті лінії збиралися в давній герб його роду. Поруч спала Саші. Її довге світле волосся розсипалося по подушці, а тонкі золотаві лусочки біля скроні мерехтіли в ранковому світлі.

Учора вони одружилися.

Ця думка мала б викликати усмішку.

І викликала.

На кілька секунд.

Потім Ярус згадав повідомлення, яке Міра отримала наприкінці церемонії.

Північний маяк не відповідав.

— Ти дуже голосно думаєш, — не розплющуючи очей, сказала Саші.

Ярус повернув голову.

— Я навіть не ворушився.

— Саме тому й підозріло.

Вона розплющила очі й подивилася на нього.

— Ти прокинувся на світанку після власного весілля і вже дивишся так, ніби збираєшся оголосити війну половині континенту.

— Я просто…

— Думаєш.

— Так.

— Це я й сказала.

Ярус сів.

За широким вікном місто вже прокидалося. Десь далеко над мостами пролетіла пара повітряних ящерів. Один із них видав протяжний крик, який відлунням прокотився між скель.

Саші теж підвелася.

— Це через маяк?

Ярус кивнув.

— Один маяк може згаснути через несправність.

— Саме так.

— Але Північний маяк ніколи не мовчав більше ніж кілька хвилин.

— Техніка теж старіє.

— Наші маяки працюють уже двісті сімдесят років.

Саші примружилась.

— Я інженер. Ти історик. Не пояснюй мені, як довго працює техніка.

— Я просто наводжу факт.

— А я просто нагадую, що після весілля нормальні чоловіки хоча б кілька годин не читають військові хроніки.

Ярус озирнувся на маленький кристалічний планшет біля ліжка.

Саші простежила за його поглядом.

— Навіть не думай.

— Я нічого не сказав.

— Саме це мене й лякає.

Кристал на столі коротко спалахнув.

Обидва замовкли.

Саші простягнула руку першою. Над поверхнею планшета з’явилася блакитна проєкція.

Три символи.

Північний маяк.

Північно-західний пункт спостереження.

Гірська станція Ірдан.

Усі три позначки були темними.

Саші перестала усміхатися.

— Це вже не одна несправність.

Ярус підвівся.

— Ні.

За кілька хвилин вони вже виходили з дому.

У центральній частині Дану панувала незвична для ранку метушня.

Повітряні кур’єри сідали на платформи один за одним. Військові патрулі рухалися до верхніх районів. Уздовж енергетичних каналів ішли техніки, перевіряючи кристалічні вузли.

Люди ще не панікували.

Більшість навіть не розуміла, що сталося.

Але Дан уже відчув зміну.

Місто завжди мало свій ритм. Ранкові каравани динозаврів. Гул водоспадів. Дзвін енергетичних кристалів. Голоси торговців. Крики крилатих ящерів.

Сьогодні до цього ритму додалося щось нове.

Поспіх.

Ярус і Саші піднімалися широкими сходами до адміністративного комплексу, коли зверху почувся знайомий голос.

— Я сподівався, що хоча б сьогодні ви запізнитеся.

На верхньому майданчику стояв Статус.

Поруч із ним — Ася.

Статус уже був одягнений не так урочисто, як учора. Темно-синій плащ був застебнутий лише на одне плече, а в руці він тримав тонкий кристалічний планшет.

Ася виглядала так, ніби встигла зробити за цей ранок більше, ніж більшість людей за весь день.

— Ви ж учора прибули останніми, — сказав Ярус.

— Учора було весілля.

— Моє.

— Саме тому я й не поспішав.

Ася легенько штовхнула його ліктем.

— Він бреше. Наш летючий уперся й не хотів злітати.

— Він оцінював погодні умови.

— Він намагався з’їсти ремінь від сідла.

Статус подивився на неї.

— Це теж форма оцінювання.

Саші посміхнулася.

Ярус — ні.

Статус одразу це помітив.

— Три точки?

— Уже три, — відповів Ярус.

— Чотири.

Ярус зупинився.

— Що?

Статус підняв планшет.

На карті світилася ще одна темна позначка.

— Станція Нор.

— Коли?

— Сім хвилин тому.

Ярус підійшов ближче.

Маяки розташовувалися вздовж північного й північно-західного кордону Дану. Не в ідеальній лінії. Вони повторювали рельєф, перекривали ущелини, дороги й повітряні маршрути.

— Міра вже знає?

— Чекає нас.

Ася подивилася на Саші.

— Із весільною подорожжю, схоже, доведеться почекати.

Саші зітхнула.

— Ми навіть не встигли вирішити, куди їхати.

— Тепер принаймні одна проблема вирішена, — сказав Статус.

Ярус глянув на нього.

— Ти завжди так підтримуєш людей?

— Лише близьких.

Міра стояла біля центральної карти Дану.

Велика кругла зала Ради була майже порожня. Під високим куполом зависала об’ємна кристалічна модель міста і прилеглих територій. Гори піднімалися з повітря прозорими синіми масивами, річки сяяли тонкими смугами, а прикордонні маяки позначалися золотими вогнями.

Чотири з них уже не світилися.

Поруч із Мірою стояли Тарн, командир наземної варти, і Велар — командир Повітряної варти.

Тарн мав такий вигляд, ніби особисто вважав несправність маяків образою військовій дисципліні.

Велар тримав руки за спиною й мовчки дивився на карту.

— Добре, що ви прийшли, — сказала Міра. — Ще один пункт перестав виходити на зв’язок.

Статус підняв брову.

— П’ятий?

— Поки що ні. Західна сторожова вежа передала слабкий сигнал і знову зникла.

— Патрулі? — запитав Ярус.

Тарн відповів:

— Перший наземний загін вийшов ще вночі. Шість бійців. Мали прибути до Північного маяка дві години тому.