Розділ 1. Весілля під небом Дану

Розділ 1. Весілля під небом Дану
Над містом Дан сходили три білі місяці.
Найменший із них ще губився у ранковому серпанку, другий уже бліднув перед сонячним світлом, а третій завис над гострими вершинами Кришталевого хребта, наче не хотів залишати небо саме сьогодні.
Дан прокидався.
Але цього ранку місто не було схоже на себе.
Величезні башти з білого каменю, що здіймалися просто зі скель, прикрасили довгими темно-синіми полотнищами із золотими символами міста. Між високими арками сяяли тонкі смуги холодного світла — енергетичні канали, прокладені ще кілька поколінь тому. Вони живили водні насоси, майстерні, підйомні платформи та десятки інших пристроїв, принцип роботи яких мешканці інших відомих земель навряд чи змогли б навіть зрозуміти.
Далеко внизу гуркотіла вода.
Кілька річок спадали з міських терас величезними водоспадами, зникаючи в зеленій долині.
А над містом літали динозаври.
Великі крилаті істоти описували кола між баштами. Деякі були дикими, але більшість належала мешканцям Дану. На їхніх спинах виднілися легкі сідла, ремені та невеликі навігаційні пластини.
Біля східної платформи приземлився величезний крилатий ящір із двома вершниками.
— Повільніше! — закричала одна з доглядачок. — Тут сьогодні весілля, а не військові навчання!
Тварина голосно заклекотіла.
Хтось засміявся.
Сьогодні Дан святкував.
На Головній площі мало відбутися весілля Яруса і Саші.
І майже все місто вже було там.
Ярус стояв біля центральної арки й утретє поправляв комір свого церемоніального одягу.
Зазвичай він не нервував.
Принаймні він так про себе думав.
Саші казала інакше.
— Ти знову це робиш.
Ярус завмер.
Поруч стояв літній церемоніймейстер у довгому білому плащі.
— Що саме?
— Торкаєшся коміра.
Ярус прибрав руку.
Минуло кілька секунд.
Він знову підняв її до шиї.
Церемоніймейстер подивився на нього.
Ярус повільно опустив руку.
— Я не нервую.
— Звичайно.
— Я серйозно.
— Я теж.
Ярус важко видихнув.
Його шкіра мала світло-пісочний відтінок із дрібною лускою, що темнішала біля скронь. Уздовж вилиць тягнулися короткі кістяні пластини, а волосся переходило у темний гребінь на потилиці.
Сьогодні на ньому був парадний костюм Дану — світлий, із темно-синіми вставками й тонкими золотими лініями.
Але думав він зовсім не про нього.
Ярус подивився на небо.
Статуса досі не було.
— Якщо він запізниться… — пробурмотів Ярус.
— Ти одружишся без нього, — спокійно відповів церемоніймейстер.
Ярус насупився.
— Він обіцяв.
— У житті багато хто щось обіцяє.
— Статус — ні.
У цьому Ярус був упевнений.
Вони знали одне одного майже все життя.
Разом навчалися керувати великими ящерами.
Разом уперше літали через Північний каньйон.
Разом ледь не розбилися об скелю, коли Статус вирішив довести, що молодий летючий хижак здатен пролетіти крізь кам’яну арку.
Не здатен.
Принаймні тоді не був.
Ярус усміхнувся від спогаду.
Потім знову подивився на небо.
Порожньо.
На іншому боці площі Міра завершувала останні приготування.
Мер Дану не любила слово «мер».
Воно здавалося їй надто простим для посади, яка означала керування містом, його ресурсами, обороною, енергетичною мережею, зовнішніми поселеннями та сотнею проблем, що виникали щодня.
Проте традиція була традицією.
І саме керівник міста проводив найважливіші церемонії.
Сьогодні Міра була не політиком.
Не командувачем.
Не головою Ради.
Сьогодні вона мала одружити двох своїх друзів.
Вона стояла на високому кам’яному подіумі в темному церемоніальному вбранні з тонкими синіми світловими нитками. Її довге темне волосся було зібране назад, відкриваючи золотаву луску біля скронь.
До неї підійшов помічник.
— Усі готові.
Міра глянула на Яруса.
— Майже всі.
— Вони ще не прилетіли?
— Ні.
Помічник нахилив голову.
— Почекаємо?
Міра подивилася на сонце.
Потім на Яруса.
— Ще п’ять хвилин.
У цей момент за двадцять кілометрів від міста Статус лежав майже горизонтально на шиї величезного летючого ящера.
— Швидше!
Тварина заклекотіла.
Позаду нього Ася вчепилася обома руками в сідло.
— Вона й так летить швидко!
— Недостатньо!
— Статус!
— Що?!
— Якщо ми розіб’ємося, Ярус точно образиться!
Статус повернув голову.
— Тому ми не розіб’ємося!
Великий крилатий ящір різко пірнув униз.
Ася закричала.
Статус засміявся.
Вони промчали між двома скелями, ледь не зачепивши крилом кам’яну стіну.
— Я тебе ненавиджу! — крикнула Ася.
— Ні!
— Зараз — так!
Попереду з-за гір нарешті з’явився Дан.
Навіть для тих, хто прожив тут усе життя, це видовище залишалося неймовірним.
Білі башти здіймалися над хмарами.
Мости з’єднували скелі.
По високих терасах текли канали.
У повітрі рухалися десятки крилатих істот.
А в самому центрі міста сьогодні майоріли святкові прапори.
Статус усміхнувся.
— Встигнемо.
Ася примружилася.
— Ти казав це годину тому.
— Тепер я майже впевнений.
— Майже?!
Ящір склав крила.
І пішов у різке піке просто до центральної площі.
Першим їх почув Ярус.
Крик крилатої істоти прокотився над баштами.
Він різко підняв голову.
У небі з’явилася темна крапка.
Вона швидко збільшувалася.
Ярус розсміявся.
— От же…
Люди на площі почали озиратися.
Літаючий ящір пронісся над однією з башт, зробив широке коло і спустився просто до площі.
Його величезні крила здійняли хмару пилу.
Ася першою зістрибнула із сідла.
Вона кілька секунд мовчала.
Потім подивилася на Статуса.
— Більше ніколи.
Статус зістрибнув слідом.
— Ми ж встигли.
— Я повторюю. Більше. Ніколи.
Ярус уже йшов до них.
Статус побачив його.
На кілька секунд обидва просто дивилися один на одного.
Потім Ярус широко усміхнувся.
— Ти все-таки прилетів.
Статус розвів руками.
— Я ж обіцяв.
Вони міцно обійнялися.
— Я вже думав, що доведеться починати без тебе.
— Весілля без мене?
Статус похитав головою.
— Ярус, я б тобі такого ніколи не дозволив.
— Навіть не сумніваюся.
Ася підійшла до них.
— Він ледь не вбив нас дорогою.
Статус знизав плечима.
— Невеликі перебільшення.
— Ми летіли крізь ущелину.
— Зате швидше.
Ярус засміявся.
І саме в цю мить із дальнього боку площі пролунали музичні роги.
Усі розмови стихли.
Міра піднялася на церемоніальний подіум.
— Схоже, — сказала вона, дивлячись просто на Яруса, — тепер уже справді всі.
Саші з’явилася під центральною аркою.
Ярус перестав усміхатися.
Не тому, що був нещасливий.
Навпаки.
Він просто забув, що хотів сказати.
Її світле церемоніальне вбрання мерехтіло при кожному русі, ніби тканина містила дрібні частинки світла. Золоті пластини повторювали природні лінії її луски, а довге волосся було зібране складним плетінням.
Статус нахилився до Яруса.
— Закрий рот.
Ярус машинально закрив.
Статус посміхнувся.
Саші підійшла ближче.
— Ти нервуєш?
— Ні.
Вона подивилася на його комір.
Ярус прибрав руку.
Саші засміялася.
— Звичайно.
Вони стали один навпроти одного.
На площі запала тиша.
Навіть кілька молодих динозаврів, яких утримували біля дальньої платформи, ніби заспокоїлися.
Міра підняла руки.
— Дан існує не завдяки каменю.
Вона зробила паузу.
— Не завдяки нашим баштам. Не завдяки машинам. І навіть не завдяки тим істотам, з якими ми навчилися жити поруч.
Вона подивилася на мешканців міста.
— Дан існує тому, що ми тримаємося один одного.
Ярус поглянув на Саші.
Міра продовжила:
— Сьогодні двоє мешканців нашого міста вирішили пов’язати свої дороги в одну. І нехай їхній шлях буде довгим.
Статус тихо прошепотів:
— І бажано без прірв.
Ася штовхнула його ліктем.
Міра почула.
Але лише ледь помітно посміхнулася.
Церемонія тривала недовго.
У Дані не існувало кілець.
Подружжя обмінювалося кристалами пам’яті — невеликими прозорими каменями, які носили біля серця.
Саші прикріпила свій кристал до одягу Яруса.
Ярус зробив те саме.
І коли їхні руки торкнулися, два кристали на мить засвітилися однаковим блакитним світлом.
Натовп вибухнув оплесками.
Десь над містом заревів великий травоїдний ящір.
Хтось засміявся.
Крилаті динозаври злетіли над площею.
Статус першим підняв руку.
— За Яруса і Саші!
Сотні голосів повторили:
— За Яруса і Саші!
Ярус обійняв дружину.
Саші засміялася.
На якусь мить світ здавався ідеальним.
Саме тому ніхто не помітив, як далеко за містом погас один із маяків.
Святкування тривало до вечора.
На площі поставили довгі столи.
Подавали запечене м’ясо, плоди з південних садів, коріння, солодку м’якоть великих червоних плодів та напій із ферментованого соку.
Молоді динозаври ходили між людьми, випрошуючи їжу.
Один маленький двоногий ящір викрав зі столу цілу миску ягід.
Ася помітила його.
— Гей!
Ящір завмер.
Вони подивилися один на одного.
Потім тварина схопила миску зубами й побігла.
Ася кинулася за ним.
Статус зареготав.
— Не допомагатимеш? — запитав Ярус.
— Ні.
— Чому?
— Це її битва.
Через кілька секунд із натовпу почувся голос Асі:
— СТАТУС!
Він одразу встав.
— Мабуть, усе-таки допоможу.
Ярус засміявся.
Саші сперлася головою йому на плече.
— Хороший день.
— Найкращий.
— Запам’ятай ці слова.
— Навіщо?
Вона подивилася на нього.
— Щоб я могла нагадувати тобі їх через п’ятдесят років.
— Через сто.
— Домовилися.
Вони торкнулися чолами.
На іншому боці площі Міра дивилася на них і посміхалася.
А потім її браслет тихо завібрував.
Один раз.
Потім другий.
Міра опустила погляд.
На маленькій поверхні браслета світився червоний символ.
ПІВНІЧНИЙ МАЯК — ЗВ’ЯЗОК ВТРАЧЕНО.
Її посмішка зникла.
Вона торкнулася символу.
— Центральна мережа, перевірити стан маяка сім.
Мовчання.
Потім коротка відповідь:
— Маяк сім не відповідає.
— Причина?
— Невідома.
Міра озирнулася.
Навколо сміялися люди.
Грала музика.
Ярус танцював із Саші.
Статус повертав Асі вкрадену динозавром миску.
Це був їхній день.
Міра не хотіла його псувати.
— Відправте патруль.
— Уже відправлено.
— Доповісти мені особисто.
— Виконую.
Міра вимкнула браслет.
А потім підняла голову.
Далеко за північними горами щось на мить спалахнуло.
Дуже слабко.
Червоне світло.
І одразу згасло.
Міра довго дивилася в той бік.
Вона ще не знала, що патруль не повернеться.
Не знала, що до світанку перестануть відповідати ще три маяки.
Не знала, що за Північним хребтом уже рухається армія, якої Дан не бачив багато поколінь.
І точно не знала, що цей вечір стане останнім мирним вечором їхнього міста.
Позаду неї Ярус голосно засміявся.
Міра повернулася до друзів.
На кілька секунд дозволила собі знову усміхнутися.
А далеко в темряві, за горами, відкрилися десятки жовтих очей.
І хтось прошипів:
— Дан.
Кінець першого розділу.