Розділ 3

Олена мешкала усього за кілька кварталів від мене, хоча здавалося ніби я йду туди вічність. Взуття натирало ноги, та я з усіх сил старалася не зважати на це. Моя ціль – дійти, а там визнаю свою поразку супроти туфель та попрошу в Олени щось інше. Вже уявляю її обличчя, коли вона побачить свою безнадійно немодну подругу в такій шикарній сукні. Та, варто визнати, подруга цілком поважала мій стиль, хоча й час від часу невдоволено бурчала собі під ніс. Олена – ясне сонечко у холодному й темному світі.
Зізнаюся, я ніколи не вірила у долю, але хто, як не вона, звела нас з Оленою рік тому, за кілька тижнів після від’їзду Крістіана? Хоча я була б не проти познайомитися із подругою за інших, не таких страшних обставин… Не знаю, які боги вдачі зжалилися тоді над нами, але ми з Оленою тільки дивом серйозно не постраждали.
Тоді був вже пізній вечір, я саме поверталася із секції по карате. Дорога додому була неблизькою, а я ще й проґавила свій автобус, бо цілувалася у роздягальні з воротарем нашої шкільної команди (ні про що не жалкую, хоч з ним так нічого й не вийшло). Наступний автобус мав підійти хвилин через тридцять у кращому разі, тож довелося йти пішки. 
Чи можна вважати, що поцілунок з Ігорем призвів до того, що я вляпалася того вечора в неприємності? Гадаю, що так. 
Щоб трохи скоротити шлях, час від часу звертала у вузенькі провулки. Вони були такими непримітними, що навіть не освітлювалися ліхтарями. Та я не вперше йшла тією дорогою, і тому прекрасно орієнтувалася на місцевості.
Наприкінці однієї з таких темних вулиць стояла старезна двоповерхова будівля. Серед старшокласників ходила одна історія, буцімто це закинутий шпиталь для душевнохворих. Насправді такою славою наділяли абсолютно будь-що закинуте, аби додати атмосфери та налякати знайомих.
А шкети з молодшої школи ще й понавигадували жахастиків, ніби під час пожежі, яка трапилася десятки років тому, загинули найбільш буйні пацієнти – ті, яких тримали у підвалах, – і тепер їхні душі бродили лікарнею, завиваючи ледь не щоночі. 
І ось, проходячи повз старий будинок із поганою репутацією, я почула чиїсь схлипування та легке завивання. Звук долинав з першого поверху, в якому і вікон не лишилося. Зупинившись, я прислухалася.
Схлипування усе повторювалися, переростаючи в ридання. Я й досі пам’ятаю, як моя спина вкрилася гусячою шкірою. Вірила я дитячі байки чи ні – але мені стало лячно. 
Пам’ятаю, як обережно зняла з плеча рюкзак і порпалася там, шукаючи перцевий балончик. Злилася сама на себе за той безлад, що розвела, і перш ніж знайти бажане, мені довелося вивернути зміст рюкзака прямо на землю. Раптом почула, як телефон, вилетівши з іншої кишені, глухо гепнувся об асфальт.
– Лайно!
Балончик я знайшла та запхала собі у кишеню джинсів. А телефон вимкнувся, і скільки б я не намагалася його реанімувати – ніяк не реагував.
– Ну супер…
Я була без ліхтаря та можливості подзвонити у поліцію. І що робити? У цьому місці ніхто не жив…
Напевно, можна було б пройти повз, удавши, що це мене не стосується. І навіть забути через деякий час, змусивши себе повірити, що мені просто здалося чи наснилося. 
Але я так не могла. Там був хтось, хто потребував допомоги… А якби на місці тієї людини опинилася я? Чи хотіла б, щоб повз мене пройшли ніби я – невидимка? У голові майнула ще одна думка: побігти до найближчого будинку, в якому горіло світло, десь на початку вулиці, але схлипування знову повторилося, і я жахнулася, що можу не встигнути. Хтось потребував допомоги вже зараз.
Вхідних дверей будівля не мала: замість них виднілася тільки темрява, що, немов беззубий рот, жадала проковтнути кожного, хто наважиться підійти ближче. Я ступила ногою на дерев’яні сходинки, і ті неприємно скрипнули. Потім, помітивши на землі залізний прут, про всяк випадок узяла його з собою. Глибоко вдихнувши, переступила через поріг. 
В ніздрі миттєво вдарив запах, який неодмінно асоціювався зі старістю та занедбаністю: сирість, цвіль, пил, і все це приправлено різким запахом сечі. Тільки тоді до мене дійшло, що там могли швендяти безхатьки або наркозалежні. Хоч поодинці вони, можливо, і не становили загрози, але якщо їх там з десяток? І усі вони тільки й чекають, аби якась дівчина випадково зазирнула в їхнє лігво…
Я сильніше стиснула імпровізовану зброю. 
Хтось плакав – це вже точно. Голос належав дівчині, а отже теорія про чиєсь  лігво не здавалася мені неймовірною. Можливо, вони вже схопили когось, і мені просто пощастило, що це була не я. Цього разу.
Всередині будівлі звичайно ж стояла темрява, проте я бачила обриси предметів. Зліва від мене розмістилася, вочевидь, реєстраційна стійка, а поряд із нею – старі дерев’яні крісла, скріплені разом. Попереду тягнулися сходи на горішній поверх, а от справа знаходився коридор, звідки розгалужувалися інші кімнати. Подекуди там ще виднілися вцілілі двері, але здебільшого замість них стирчали лише жалюгідні обрубки деревини.
Я тихенько скрадалася у напрямку коридору. Ноги переставляла обережно й майже не дихаючи: на підлозі валялося стільки сміття, тож будь-що могло спричинити небажаний звук. Час тягнувся неймовірно довго, та, крок за кроком, я таки наблизилася до першої кімнати. На підлозі лежав чийсь ліхтар з накинутою на нього тканиною – можливо, щоб притлумити світло. 
І тут я помітила їх.
Троє чоловіків – я бачила їхні спини – схилилися над прив’язаною до стільця дівчиною.
– У тебе немає вибору! – прошипів один з них і з силою ляснув дівчину по обличчю.
Вона відчайдушно захитала головою, але не зронила ані слова, лише схлипувала й тремтіла. Миттю пролунав новий ляск, а потім ще один, і ще. 
Побачене повергло мене у лють. Замість страху я відчула, як злість закипіла в мені, мов той окріп; вона текла у венах, розповзаючись тілом від скронь і до кінчиків пальців. На якусь мить мені навіть здалося, що нігті на моїх руках немов би видовжилися, але я відкинула ту дивну думку.
– Не чіпайте її! – мій голос луною пронісся будівлею, немов грім перед грозою. 
У ту мить мені було абсолютно начхати на нерівні сили: що могла зробити я одна супроти трьох дорослих чоловіків? Навіть займаючись карате, я  не змогла б подужати їх усіх. Байдуже – лють засліпила здоровий глузд, випалила страх, не лишивши  навіть його дещиці.
У горлі зненацька пересохло, мене аж судома схопила. Я намагалася ковтнути слину, але не могла й від того ледь не задихалася.
– Ідіть… звідси… – прохрипіла, приклавши руку до рота. Судома перетворилася на тупий біль, що перекочував до зубів. 
Боліло так, що хотілося кричати. Ну чому, чому саме зараз?!
Чоловіки одночасно озирнулися й з непідробним подивом вирячилися на мене. Декілька митей ми лише мовчки перезиралися. Аж ось той, хто бив нещасну дівчину, першим подав голос:
– Неймовірно… – пошепотів він, втягнувши носом повітря. – Він буде неабияк здивований, – сказав вже гучніше, звертаючись до поплічників.
Інший чоловік зробив крок у мою сторону, витягаючи щось з нагрудної кишені (у цей момент я вільною рукою ухопилася за перцевий балончик, щоби уразі чого захиститися), проте перший його враз спинив:
– Ні, Міхаелю. Нам добре заплатять за інформацію про її місцеперебування.
Після цих слів усі вони щезли: просто узяли й розчинилися в повітрі. Там, де секунду тому стояли незнайомці, тепер лишилася тільки білява дівчина.
Ліхтар теж зник, і ми опинилися у повній темряві, що давила на нас звідусіль. Тією незнайомкою виявилася Олена. Ось таким був наш перший і достобіса дивний день знайомства.
Ким були ті чоловіки й чого вони хотіли від Олени – вона, якщо і знала, не розповіла, а я не хотіла завалювати її запитаннями. Якийсь час я мучилася у здогадках, що ж незнайомці побачили у мені, та хто такий Він – той, хто мав заплатити їм за інформацію, але чим більше часу спливало, тим менше я переймалася. Урешті решт це все перетворилося на якийсь неприємний, давній сон, спогади про який вже розмилися у пам’яті.
Пригадавши той випадок зараз, я немов наново його прожила: мені навіть здалося, як щось гаряче знову пульсує під шкірою. Обличчя аж пашіло, і я підставила його вітру, насолоджуючись ласкавим прохолодним подихом.
У вечірніх сутінках м’яко світилися вікна будинків, а у їхні шибки злегка барабанив дрібний дощ. Парасоль, ясна річ, я не узяла: була упевнена, що встигну дістатися подруги до того, як дощ посилиться. Та попри це мені подобалося гуляти вулицями вечірнього міста. Повітря навколо пашіло свіжістю, ним хотілося раз у раз наповнювати легені. 
Ще навіть не дійшовши до будинку, я помітила силует подруги, яка мчала до мене з усіх ніг, прикриваючись парасолем. Погляд Олени був злегка шокованим, але наступної миті миловидне обличчя осяяла усмішка.
– Соню, це точно ти? – подруга міцно обійняла мене. Зараз ми були практично одного зросту. – Ти неймовірно прекрасна. Невже комусь таки вдалося вмовити тебе на шопінг? 
– Подарунок мами, – скромно відповіла я.
– Ця жінка неймовірно крута, – Олена навіть присвиснула. – Так їй і передай.
– Неодмінно.
Дівчина заправила біляве волосся за вухо й чомусь нагадала мені одну з тих порцелянових ляльок: бліда, тендітна і прекрасна. Її зелені очі, обрамлені пухнастими віями, тільки підсилювали ефект ляльковості. І жодного мейку. Абсолютно. Лише природна врода. На Олені була ніжно-рожева сукня вище колін і біле пальто, яке вона накинула собі на плечі. 
– З днем народження, подруго! – вигукнула вона і простягнула мені маленьку білу коробочку, перев’язану чорною стрічкою.
Побачивши вираз мого обличчя, вона добродушно додала:
– Знаю-знаю, Соню, ти просила ніяких подарунків, та я не змогла втриматися…
Я щиро вважала, що вечірка, влаштована подругою на мою честь, це вже неймовірний подарунок. Але Олена, вочевидь, думала інакше.
Щоб не лежало в тій коробці, я була певна: воно коштувало неймовірних грошей, яких в Олени було удосталь. Її батько жив за кордоном і постійно надсилав кругленьку суму грошенят.
– Будь ласочка, відкрий! – Олена аж підстрибувала від нетерплячки, немов день народження був у неї, а не навпаки. В цей момент вона скидалася на маленьку дівчинку.
– Добре, – здалася я. – Але більше ніяких сюрпризів, добре?
Замість відповіді вона хитро мені усміхнулася.
– Олено!
Побачивши зміну в моєму настрої, вона знизала плечима та мовила із награною байдужістю:
– Ну що ж, тоді доведеться повідомити Крістіану, щоб котився назад, звідки приїхав.
– Що ти сказала?! – у мене аж подих перехопило. – Він… він приїхав?
Забувши про подарунок Олени, про неї саму, і те, що на моїх ногах й досі ці кляті незручні туфлі, я стрімголов кинулася до будинку. Звідти долинала приємна музика, яку раз у раз намагалися перекричати веселі голоси. Здебільшого всі гості були всередині; на ґанку стояло лише кілька людей, і вогники від їхніх цигарок смішно плавали у пітьмі.
Хтось вигукнув незграбні привітання, проте я вихором пронеслася повз, навіть не подякувавши. Усередині мене враз обступили знайомі та незнайомі люди: кожен хотів мене поздоровити, а я, намагаючись бути чемною, час від часу натягнуто всміхалася, відчайдушно шукаючи очима Крістіана. Натовп усе затягував мене до середини просторої вітальні, де були танці, випивка й галас. У кімнаті пахло сиром, попкорном і пивом. 
У голові паморочилося, але я знову і знову роззиралася, благаючи Всесвіт, аби це не виявилося дурним жартом Олени. Авжеж, вона не така, і знає, як я люблю свого друга, але раптом їй здалося це смішним?..
Та тут чиїсь теплі руки обійняли мене за талію, і через мить переді мною виник темноволосий хлопець. Зазвичай він був лише на трішечки вищім за мене, але зараз ми були одного зросту, тож його обличчя опинилося просто перед моїм.
– Крістіан… – видихнула я. 
Усе ще не вірила своїм очам. Але ж ось він тут, стоїть чорному плащі поверх сірої сорочки, довге каштанове волосся стягнуто на потилиці; у вухах виблискували сережки-хрестики. Як я за ним сумувала! Кріс був ковтком свіжого повітря, прохолодним вітерцем літньої ночі… Темно-брунатні очі ковзнули по мені, повільно розглядаючи обличчя, волосся, сукню… Нарешті хлопець усміхнувся. І я вже не чула навколишнього галасу – його заглушив собою голос Крістіана: 
– Крихітко Соню, ти неймовірно гарна.
Це прізвисько він дав мені ще у дитинстві, адже я завжди була меншою, потребувала захисту та турботи, і він був поряд, оберігаючи мене.
Можливо, мені тільки здалося, але Кріс дивився на мене не так, як завжди. Щось змінилося в його погляді, але я не могла вловити, що саме. 
– Я так рада тебе бачити, – було важко перекричати музику та галасливих гостей. Усе навколо дратувало, заважаючи мені поговорити з Крістіаном, тож я спитала: – Ти не проти прогулятися парком?
– Не проти, якщо ти не проти, – відповів він на свій дивний лад.
Зазвичай мене це неймовірно дратувало, та тільки не зараз. Нині я готова була терпіти будь-які його вибрики, аби тільки побути поряд.