Розділ 2

Вулиці вкривало опале листя найрізноманітніших відтінків: від ніжно-жовтого до темно-багряного. Воно приємно шурхотіло під ногами, тож я навмисно йшла поволі, насолоджуючись звуками улюбленої осені та вдихаючи на повні груди аромат свіжості. Легка мжичка летіла в обличчя, і моє волосся, умить набравшись вологи, знову неохайно розпушилося в усі боки. Попри холодний вітер я геть не змерзла. Мама неодноразово жартувала з цього приводу, називаючи мене жабеням, що не боїться холоду – вона ж, на відміну від мене, навіть улітку носила шкарпетки та вкривалася теплою ковдрою.
Зараз на мені були тонкі шорти з порізами на колінах (неначе зграя собак напала, як сказала мені мама) та картата сорочка, що ледь доходила до талії. Тому, крокуючи повз перехожих, що куталися у свої пальта та натягували шарфи аж до підборіддя, я ніби випадала з загальної осінньої картини.
День був доволі похмурим, ідеально віддзеркалюючи мій внутрішній стан. З дня убивства Майї пройшло усього три тижні, але всі немов забули про неї: знову відвисали на вечірках, готувалися до осіннього балу… Ще й дозволили рибалити біля озера, поблизу якого не так давно знайшли її тіло… 
Що ж, життя триває й усе таке. 
Упевнена, люди радо удали, ніби нічого не сталося, адже так було легше. Не страшно впустити у себе сумніви та страх. Страшно, що вони ніколи вже тебе не полишать. 
От тільки мені раз у раз снився той самий сон: ніби це я знаходжу Майю на березі озера. Її руки зігнуті під незвичним кутом, а обличчя розідране так, немов на неї напав щонайменше ведмідь. І, коли я тягнулася до неї, бачила власні кігті, на яких де-не-де ще лишалися шматки шкіри та сплутаного каштанового волосся. Жахливий сморід крові щоразу змушував мене прокинутися, і решту ночі я вже була не в змозі заснути. 
Поринувши у спогади, не помітила сигналу світлофора, і мене ледь не збила автівка – я відстрибнула в останню мить і на мене зненацька хлинула брудна вода з калюжі. Що ж, це було заслужено. Волосся з коси тепер звисало, як ті шмарклі. 
Нарешті я перейшла на іншу сторону дороги та звернула до вузької вулички, звідки тут і там тягнувся ароматний запах випічки з корицею. Думки знову повернулися до Майї. Офіційна версія її загибелі звучала так: напад дикої тварини. Та скільки б не вишукували ту невідому тварину, ніхто так нічого й не знайшов. 
У вухах знову пролунав відчайдушний, сповнений жаху та болі крик матері, що на похороні доньки кілька разів втрачала свідомість. Від того болісного крику в мене знову й знову застигала кров. Гадаю, що вже ніколи не зможу його забути, як і обличчя бідної дівчини: його так-сяк припудрили, щоб замаскувати глибокі рани, проте зробили тільки гірше. А окрім цього рани були й на шиї.  Вони видавалися дивними, не схожими на інші. Вони…
Просто переді мною на гілку всівся ворон і демонстративно каркнув, крутнувши чорною головою у різні боки. 
– Вибач, друже, в мене нічого для тебе немає, – пробурмотіла я, але потім таки не втрималася та купила в сусідній пекарні гарячий синабон, від якого відщипнула зовсім маленький шматок. – Не дивися на мене так, птахам не можна такого узагалі. 
Ворон знову каркнув і з легкістю зловив на льоту моє частування, після чого демонстративно відвернувся й став ритися в урні для сміття.
Солодка випічка трохи підняла настрій, проте на душі в мене й досі було неспокійно: ніби я підсвідомо очікувала чогось поганого. Власне, причина такого стану проста: сьогодні був мій день народження.
Здебільшого винним у моєму вже вісімнадцятому жахливому дні народження був мій батько. Хоча важко називати так людину, яку я ніколи в житті не бачила. Цей кретин кинув мою маму, тільки-но я з’явилася на світ. Можна сказати, що саме він і запустив ланцюжок невдач, адже практично щороку в цей самий день зі мною відбувалися негаразди: на другий день народження  я вдавилася шматком конструктора, і мене ледь устиг врятувати сусід; на третій мене збив велосипедист, на четвертий я зламала обидві руки, а на десятий – переплутала маму з іншою жінкою й скочила не на той поїзд… 
Не бачу сенсу пригадувати всі випадки, але правда така: я ненавиджу цей день. Якби моє життя було математичним рівнянням, воно могло б виглядати отак: я + мій день народження = неприємності.
Нарешті підійшла до свого дому. Обабіч стежини, вимощеної плиткою, мене зустрічали вазони із кипарисами та усілякими химерними скульптурами, які мама щомісяця купувала на барахолках. Мокра від дощу доріжка виблискувала від яскравого світла, що лилося із гарненьких вікон, прикрашених декоративними гарбузами та іншою гелловінською дрібнотою. Проживши кілька років в Америці, ми з мамою ставилися до жовтневого місяця по-особливому тепло.
Щойно я відкрила двері, як до мене долинув аромат улюбленого шоколадного торта. Солодкий, аж приторний, він миттю пробудив у мені голод – і жодний синабон у світі не здатен був його здолати.
 – Гей, люба, ти чого так довго? – гукнула мама з кухні.
– Я… просто вирішила трохи подихати повітрям.
Про те, як я ненавиділа цей день, вирішила змовчати. Хоча я думаю, що мама і сама все чудово розуміла, саме тому вона щоразу намагалася частувати мене найсмачнішими тортиками та дарувати найкращі подарунки.
– Подихати чи поплавати у калюжі? – вона хитро усміхнулася й простягнула мені рушник.
Як і завжди, мама  мала чудовий вигляд: довге пшеничне волосся обрамляло її видовжене обличчя, а небесно-блакитні очі дивилися на мене з любов’ю. Стільки в них було ніжності, що й словами не передати. Мама нагадувала мені ангела: така ж світла, струнка і граційна. А я тим часом була повною її протилежністю: кароока, з густим вугільно-чорним волоссям та невисоким зростом. 
– Я вже гадала, що ти забула про святкову вечерю, – в голосі матері забриніли нотки полегшення.
Правду кажучи, я не була у захваті від цієї “святкової вечері” із гостями, та відмовити мамі було вище моїх сил. Я занадто любила її, щоб засмучувати навіть такими дрібничками, як ця. А тим паче зараз, коли вона їде у відрядження на кілька місяців.
– Твої подруги не спізняться? – спитала я.
Після цих посиденьок на мене чекатиме дещо краще: вечірка в Олени вдома, на яку я воліла б потрапити вчасно.
Мама поставила переді мною тарілку з двома апетитними шматками торта. 
Шоколадна глазур на ньому аж виблискувала, і я, навіть не дочекавшись, доки мама сяде поряд, накинулася на їжу, немов голодний звір. 
– Соню, не хвилюйся: вони прийдуть до мене, тож тобі не обов’язково затримуватися із нами надовго. Просто… приділи їм хоча б пів годинки, – мама гучно позіхнула й погладила мене по голові. – Я узагалі рада б була повалятися на канапі разом із тобою й передивитися щось із нашого улюбленого… Але дівчата так хотіли побачитися зі мною до від’їзду, що відмовляти було б неввічливо.
Я кинула швидкий погляд на годинник, що висів над телевізором.
– Добре, – відповіла з набитим ротом. Смак шоколаду був просто божественним! – Давай я тобі швиденько допоможу накрити на стіл, і ми трохи побудемо удвох. Можливо, навіть встигнемо передивитися кілька серій “Пліткарки”.
– Це було б неймовірно, – мама подарувала мені усмішку, від якої у мене всередині завжди ставало тепло-тепло.