Дамона

-Спиш-їси-п’єш – мені нічого не даєш-ш-ш-ш...

Людмила, вкотре нажахана марою уві сні, підірвалася в ліжку, притулила до грудей забинтовану праву руку, в середині якої немилосердно  пекло-ширяло, й гірко заплакала. Вона намагалася плакати тихо, “в себе”, щоб не розбудити чоловіка. Негаразди, що трапляються у новоприбулих емігрантів, дійшли свого апогею. Протягом останнього тижня кожної ночі до неї приходить розпатлана жінка у білому простирадлі й, звішуючи свої сірі косми прямо на її, Людине, обличчя, шипить: “Спиш-їси-п’єш – мені нічого не даєш-ш-ш-ш...” А сьогодні ще щось і кинула межі очі... Як крупою по обличчю... У ногах невдоволено загарчав коргі. От попереджали її, що собаки цієї породи можуть жити за своїми правилами. Жінка схлипнула. “З цим треба щось робити,” – пошепки сказала собаці й лягла. Коргі позіхнув і притулився спиною до її ніг...

Уранці родина зустрілася за сніданком. Троє людей і троє собак. Усі смутні та невеселі, крім коргі. Сім’я приїхала з Молдови, з Кишинева. Бажання жити у Франції було давнє, омріяне. Спочатку подався на розвідку батько – Сергій. За ним – мама, Людмила. (Обом було по п’ятдесят). А через два місяці по тому поїхала їхня дочка – Влада. (Їй саме минуло тридцять). Прибули з вихованцями. Людмила – з коргі Бусом і двортер’єром Жучком. Влада – з ньюфаундлендихою Ельзою, Сергій – зі старою Тойотою. Приїхали в Дігуан в регіоні Бургундія. Містечко зелене, чисте, сонячне. Канал з яхтами. Довгі вулички зі старовинними будинками. Зручні кафешки. Тут велична ріка Луара приймає в себе води маленьких посестер. А над Луарою, загнані в бетонне ложе мосту, темніють позичені води Каналу. І з мосту видно метрових луарських рибин. Краса...

Та щось пішло не так. Сергія звільнили з роботи на Каналі. Зависла в повітрі купівля власного будинку через те, що продавець (древня бабуся, що збиралася переміститися до богадільні) хотіла, щоб в остаточну суму увійшло і вмеблювання, бо це пам’ять про онука. Людмилі прокусив руку коргі через те, що Жучок теж хотів вранці поцілувати хазяйку й стрибнув на ліжко зі свого вбогого килимка. А це проти правил. І аристократ Бус напав на благородного увічливого дворняжку Жучка. Ясна річ, Люда розбороняла живою рукою. Бус не став з’ясовувати, яка третя сила мішається в бій, і смачно стулив пащеку. Результат – укушена рана долоні з ушкодженням сухожиль згиначів, перелом п’ясткової кіски. І це ще не все... У тимчасовому помешканні, яке родина винаймала, траплялися змії. Сергій регулярно рубався з ними лопатою біля брил, що, як незвичайну ікебану, господарі мальовничо виклали у дворі. До того ж, більше місяця не було звісток від префектури про подовження Владиного права на проживання. А немає тітра – немає навчання, немає роботи. І більше з тим, можуть навіть депортувати. Якщо жандармерія поцікавиться. У Ельзи наробився нарив біля зуба – морду рознесло. Жучок досі зализував рани. І тільки коргі Бус відверто глузував над усіма цими людськими катаклізмами на Людиних колінах, заглядаючи час від часу на стіл.

-Хто не хоче чаю? – спитав удавано бадьоро Сергій, підсушуючи хліб у тостері.

-Ніхто не хоче, – похмуро сказала Людмила.

Жінка рішуче відсунула чашку й випалила:

-Любі мої! Можете мене привітати! До усіх наших неприємностей додалася ще одна!

-Що трапилося?! – в один голос вигукнули Сергій і Влада.

-У мене нав’язливі галюцинації, – приречено мовила Людмила. – Кожної ночі до мене приходить страхолюдна жінка й каже : “Спиш-їси-п’єш...”

-Мені нічого не даєш! – знову в один голос прокричали Сергій і Влада.

Люда сторопіла й видушила:

-Т-та-а-к...

Сергій з якоюсь дивною гримасою похитав головою.

-А я думав, що це моя гостя...

-А я думала – моя, – відгукнулася Влада.

Усі мовчки переглядалися, щосекунди  наближаючись до усвідомлення, що тепер на них насунуло спільне лихо, незбагненне й потойбічне. Як вишенька на торті.

-Усе! – сказала Людмила. – Я їду додому!

-Куди? – скрикнув з досадою Сергій. – У нас немає дому!  Ми його продали. Тепер наш дім тут! У Франції!

-Ну ти ж бачиш?! Усе проти нас! -  кричала істерично Людмила. – Ні роботи! Ні умов! Ні документів у дитини!

Потім глянула на Ельзу й уже тихіше промовила:

-Ні здоров’я...

З ока Ельзи викотилася сльоза. Людмила заридала. Жучок хотів би підійти втішити, але Бус подавав косяки. І дворняжка, потанцювавши на килимку, знову лягла. Влада мовчала, перебираючи тендітними пальцями рук. Сергій таки зробив чай і поставив його перед своїми дівчатами. Намазуючи вершковим маслом тартинки, він розмірковував вголос:

-Зараз у нас складний період. Так. Треба потерпіти. Нам сниться один сон, бо ми переживаємо один кошмар на всіх. Давайте кудись поїдемо. Погуляємо.

-У мене рука болить, – скривилася Людмила.

-Випий знеболювального, – порадив Сергій.

Ельза натиснула на вхідні двері – їй треба було до ветеринара. Знадвору заповзала темна гадюка.

-А-а-а-а-а! – зчинився вереск, і дівчата побігли в спальню у супроводі очманілого коргі.

Жучок мужньо зустрів ворога, дзвінко гавкаючи й припадаючи на передні лапи. Сергій звичним рухом лопати, що завжди стояла біля дверей,  розрубав гадину. Довга стрічка звивалася на долівці й у звуках передсмертного совання ніби сичала: “Спиш-їси-п’єш – мені нічого не даєш-ш-ш-ш...” “Капець!” - думав Сергій, закидаючи частини гадюки у сак для сміття. Дівчата обережно виглядали зі спальні. Сергій з благанням подивися на них: