Розділ 32

Іванка. 15 серпня 2023 рік.

Непрожиті миті щастя можуть ранити сильніше прожитих і втрачених. Бо згадувати можна лише дійсне, фантазувати ж – без краю.

Із книжки «Діамантовий шрам».

— Щиро вам дякую, Іванно Євгенівно! Якби не ви...

Насилу стримала сльози і турботливо погладила вбиту горем жінку по плечі. Їй зараз потрібен приклад сильної людини, і саме мені дісталась ця нелегка роль. Тож я змушена непохитно триматись.

— Цей день – найменше, що я могла для вас зробити. Кілька годин щастя – ніщо, в порівнянні із цілим життям страждань. Мені дуже шкода, що з вами сталося непоправне горе. Я б дуже багато чого віддала, якби цим вчинком могла хоч щось змінити і не допустити подібного.

Жінка слухала мене із видимим захопленням на обличчі. Вона навіть трохи усміхнулась. Тільки гірка усмішка не змогла прикрасити її убите горем обличчя. Вся у чорному вбранні, з чорною пов’язкою на голові і блідим обличчям. Тільки очі були яскравими, і геть не через колір райдужки, а через почервоніння, яке викликали постійні сльози. Вона стала вдовою того злощасного ранку, а її двоє малих діток – сиротами. Загиблий чоловік від самого початку будівництва клініки працював у нас. Працював, щоб закінчити ремонт у власному будинку і почати проживати в ньому щасливе життя. Однак... не судилося. Після суду я зустрілася з Іриною (саме так звуть постраждалу), щоб допомогти особисто. Розуміла, що мене можуть не прийняти, однак мусила бодай спробувати. Мене прийняли, з усією душею і відкритим добрим серцем. Ірина погодилася на мою допомогу стосовно їхнього будинку. Ми виконали волю її чоловіка. Його сім’я проживатиме з комфортом у їхньому домі. Тільки тепер без щастя.

Сьогоднішнього дня вони остаточно переїхали. Я влаштувала невелике свято для діток, із тортиком, клоуном і купою подарунків. Ірина спостерігала за їхніми веселощами зі сльозами на очах. Вона не розповідала мені, про що думає, та я і так здогадувалась. Вдова думає про свого чоловіка, який більше ніколи не зможе порадіти за своїх діток. Не побачить їхні пустощі, не побачить, як вони ростуть і змінюються. Якби я не пережила смерть коханого чоловіка, то не розуміла б її по-справжньому. Так, мені безмежно пощастило, бо Руслан повернувся до життя. Та це сталося через роки горювання від його втрати. Як же прикро від того, що в цієї молодої жінки і в її крихітних діточок, дива не станеться. І через що нещасний чоловік загинув? Через божевільний план жорстокої людини, яка випадково з’явилась поруч.

— Не кажіть так. Ви ні в чому не винні. Я була на суді і на власні вуха чула історію вашого життя. Напевно, хороші люди живуть для того, щоб страждати від поганих. Бо за що тоді нам випали такі випробування?

— Якби ми їх не пережили, може, ніколи б і не були собою. У мене немає правильної відповіді на ваше запитання. Зате у нас обох є діти, заради яких вартує починати життя заново і разом з ними вчитись жити.

— І разом з такими ж, як ми, учнями.

— Так.

Додому я поверталась із заплаканими очима. Навіть попросила водія зупинитись біля річки, щоб вийти і подихати свіжим повітрям. Щоб поспостерігати за безтурботним відпочинком людей на річці і на власні очі впевнитись, що життя триває. Не тільки горе довкола, а є ще і щастя. І невідомо, що ховається у минулому цих людей. Зараз вони усміхаються, а це головне.

У другій постраждалій сім’ї ситуація зовсім інакша. Та жінка не стала вдовою, тільки її дитина осиротіла. Вони з покійним чоловіком розлучились ще рік тому, тому вона вже живе з іншим. Та це не має для мене жодного значення, їй я теж простягнула руку допомоги. Будь-якої, хай лише попросить. Від добрих вчинків мені стає легше. Всередині народжується нове тепле почуття. Я знаю як важко, коли у тебе горе, і його треба проходити з відчуттям підтримки. Хай навіть від сторонньої людини.

У сумочці завібрував телефон і я відвернулась від важких роздумів. Телефонувала Адріана.

— Так, люба!

— Де ти, Іванко? Я зараз помру від хвилювання. До нас вже приїхали дизайнери, кухарі, організатори і ще з десяток незрозумілих для мене людей. Вони бігають по будинку і всій території, а я не смію зі своєї кімнати вийти. Нащо ж ми це весілля влаштовували? Хіба не досить було просто розписатись? Ще й Микита поїхав у справах до самого вечора. А якщо щось піде не так і він запізниться? Або ж взагалі не встигне на весілля?..

— Так! Досить! У мене голова йде обертом від твоїх божевільних думок. Випий заспокійливого, подруго, і чекай мого приїзду. Я вже у дорозі.

Завершила виклик і не стримала усмішку. От як вона так може? Щоб за хвилину змінити мій настрій. Щоб плакати без причини і викликати у мене позитивні емоції від цього. Повернулась до автомобіля і наказала їхати до будинку Микити. Якби ж усіх довкола оточували подібні проблеми, тоді б я з радістю їх рятувала. Дорогою відправила коротеньке повідомлення Русланові, щоб він забрав мене від Адріани, коли повертатиметься додому. Надумала вона... Не встигне... Ці двоє можуть під кулями бігати однієї хвилини, а вже наступної – мирно сидіти у колі своєї сім’ї. І ніхто довкола не здогадається з їхнього вигляду, що у них було пекло перед цією спокійною атмосферою.

Подруга таки мала рацію, на території будинку на повну кипіла робота. Микита з розмахом влаштовував весілля. Я мило привіталася з тими працівниками, яким потрапила на очі, і швиденько чкурнула всередину будинку, щоб потрапити ще й під руку офіціантові. Хлопець одразу зніяковів, перепросив і поспішив зникнути за вхідними дверима. Я ж мало не зомліла від пряного запаху солодкої випічки з кухні. Так і захотілось піти туди і випросити хоч шматочок у кухарів чи пекарів, та в мене була важливіша справа. Налякана, заплакана і самотня, бо Тимко від ранку у нас вдома грається з моїми малюками. Коли піднялась на другий поверх, підійшла до дверей спальної кімнати і тихенько в них постукала. Вирішила не чекати на дозвіл і одразу зайшла всередину. Побачила Адріану, вона лежала на ліжку і тихо плакала. Я підійшла до неї і міцно обійняла.