Розділ 29

Іванка. 9 червня 2023 рік.

— Я поїду з Андрійком, Сергій вам все пояснить. Хочу лише одне сказати: я, як і раніше, ваша донька, а Андрійко – внук. Сподіваюсь, ви знайдете в собі сили залишити нас у своєму житті. Мій номер залишиться колишнім, і я дуже чекаю на ваш дзвінок, аби розповісти свою правду.

Із книжки «Діамантовий шрам».

Кожна хвилина у залі для засідань повзла, здавалось, довше години. За кілька годин ми заново пережили все, що відбувалось протягом останніх тижнів. Атмосфера тиснула і навіювала безвихідь. Ще вранці я боялась як переживу свою дачу свідчень, трохи менше за коханого, бо він добре вміє вистоювати у подібних ситуаціях. І тільки при слуханні, коли з’являлись нові свідки, добре зрозуміла, що важко всім присутнім. До суду прийшла мама Оксана, вона розповіла жахливу правду про свого чоловіка. Від неї такого ніхто не чекав, особливо Сергій. Він поводився дуже стримано, з байдужістю спостерігав за всім, що відбувалось довкола. Та коли почало йтися про його батька, він аж змінився в кольорі обличчя. Знаю, що це геть нерозумно, та на долю секунди мені стало його шкода. Яким би не був батько, він мав на нього право, чи просто на власний вибір спілкуватись чи ні. Може б, і сам побоювався дійти до такого стану і приділив увагу власному психічному здоров’ю. Руслан казав, що мама Сергія приходила до нього у сльозах і зізнавалась у сумнівах стосовно свого сина. Однак сьогодні мама Оксана запевняла, що Сергій цілком адекватний. Напевно, просто не хоче повірити, що з її єдиним сином, єдиною дитиною таке могло статися. Тільки чим в’язниця краще? Більш схоже, що саме він заборонив їй висловлювати власну думку. Сергій ніколи не пробачить матері за батька, я у цьому впевнена на всі сто відсотків. Про мене вона висловлювалась добре, якщо не згадувати про Андрійка. Розлучались ми з провини Сергія, бо саме він завів собі коханку і вигнав мене. Тільки потім випливла моя таємниця, і вона затьмарила провину Сергія, перетворила мене на зрадницю. Та тут я їх усіх розумію, тільки вони ніколи не зрозуміють мене, бо не дізнаються правди. Моєї таємниці.

Однак все це було лише квіточками, бо коли справа дійшла до постраждалих від пожежі, крижані мурашки бігали по тілу, з легкістю прорізались крізь шкіру і ранили серце гострими краями. Фото загиблих з’являлись на екрані, а в залі, незважаючи на встановлений порядок тиші, лунали ридання згорьованих рідних. І ніхто не смів їм дорікнути. Навіть закон безсилий поряд із душевним болем. Матері, дружини, сестри, а вдома ще й маленькі діти. Якби я мала можливість повернути їм рідних, то самотужки б підпалила свою ж клініку і стояла біля неї, доки не потухне остання вуглинка. Щоб ця будівля перетворилась на попіл і не змогла забрати людські життя. Кожен у залі зосередився на екрані, і тільки Сергій це зробив на мені, ще й з ненависним поглядом. Наче це я у всьому цьому винна. Провину Сергія у підпалі було складно довести, та допомогли віддалені камери відеоспостереження, на яких його зафіксувало того злощасного ранку, та й робітники впізнали підозрілого доставника піци. Він так і не зізнався у скоєному, просто мовчав, коли до нього звертались, і ігнорував все довкола, навіть адвокат не зміг його розворушити. Якщо це їхня стратегія, то вона вкрай незрозуміла. Більше схоже на неадекватну поведінку, якою він ще більшої шкоди собі завдає. Майже у кінці слухання дали слово психіатру, який за судово-психіатричною експертизою визнав Сергія неосудним, тобто – психічно хворим.

Підсудному надали останнє слово перед винесенням рішення. Сергій поволі підвівся, вхопився руками за металеві ґрати і зміряв нас із Русланом ненависним поглядом. Потім перевів очі на суддю і, нехтуючи правилами звернення, грубо сказав:

— Я не псих!

У залі запанувала тиша. Досить тривала і важка. Суддя різко підвелась зі свого місця і заховалась за дверима позаду від її столу. Люди одразу зашепотіли між собою. А я так і застрягла у роздумах, споглядаючи пустий стіл судді. Ось що Сергія турбує, тільки власне здоров’я. Він же мав змогу попросити вибачення у родичів загиблих і розкаятись у скоєному. Я можу зрозуміти, що мене він ненавидить, і тому не зможе попросити вибачення чи пошкодувати про погані вчинки. Хоч би як там було, я теж винна перед ним. Тільки чим винні зовсім чужі люди? Який би не озвучили вирок, він його заслужив.

Коханий накрив мою руку своєю гарячою долонею і я здригнулась від несподіванки. Одразу повернулась до нього, щоби побачити у його очах безмежну любов і підтримку.

— Ще трохи, і все це стане просто неприємними спогадами, які ми постараємось не згадувати.

Кивнула, погоджуючись, і мимоволі усміхнулась. Якщо Руслан сказав, значить так воно і буде. Через кілька секунд всі почали підводитись в очікуванні появи судді для винесення рішення. У залі запанувала мертва тиша. Суддя увійшла до зали з папкою у руках. Розгорнула її, щоб озвучити вердикт.

— Суд постановив: визнати Лисенка Сергія винним у скоєнні злочину – викрадення і незаконне утримання людини, і призначити йому покарання у вигляді трьох років позбавлення волі. Визнати Лисенка Сергія винним у скоєнні злочину – підпал чужого майна, і призначити йому покарання у вигляді трьох років позбавлення волі. Визнати Лисенка Сергія винним у скоєнні злочину – ненавмисне вбивство людини, і призначити йому покарання у вигляді шести років позбавлення волі. У зв’язку з неосудністю, затриманий буде негайно доставлений до спеціалізованого закладу закритого типу для примусового лікування. Рішення винесене без права на апеляцію. Справу закрито!

Ось так один удар молотком відібрав свободу у людини на довгих дванадцять років. Хоча ні, не у людини – в нелюда. Якби він був здоровим, то не відрізнився б добром, бо ніколи його не мав у серці. Нарешті ми видихнемо з полегшенням і почнемо спокійне життя. Тільки я мушу зробити ще дещо, щоби вирішити питання минулого. Після того як Сергія вивели із зали у наручниках, я поволі підійшла до мами Оксани. Вона стояла, захлинаючись сльозами, і трималась руками за обличчя. Це жахливо, ось так проводжати єдиного сина за ґрати, яким би він не був. Ми вийшли із зали останніми, знайшли лавку на прилеглій території і мовчки сіли поруч. Прохолодний вітерець гойдав листя клена над нашими головами і дав хоч трохи можливості глибоко вдихнути кисень. Я розуміла, що нам треба поговорити, тільки не знала з чого почати. До чого ж ми дожились? Мама Оксана почала першою.