Розділ 26

Іванка. 26 травня 2023 рік.

Із роздумів витягнув голос Василя Степановича. Що б я без нього робила у житті? Він мені як батько, принаймні саме такого я б хотіла мати.

— Все у тебе вийде, і життя тільки починається. А біль, він з роками потроху згасатиме, аж поки не загаситься повністю новими подіями.

— За останні роки мій організм навчився виробляти проти того болю антитіла. І мені є для кого жити і змінюватись на краще.

Із книжки «Діамантовий шрам».

До будинку Василя Степановича ми приїхали вже вночі. Незважаючи на те, що сьогодні був складний і довгий день, я не почувалась втомленою. Хотілося посидіти з приємними людьми і провести вечір за душевними розмовами. Своєму наставнику я з легкістю можу розповісти про все, навіть більше, ніж Руслану. Не знаю чому воно так, але це правда. Може, тому, що він єдина близька мені людина з поважним віком, і це вселяє велику довіру. А може, тому, що рятував порадами у найтяжчі часи, коли я була самотня і повністю розбита. Складно знайти правильну причину, бо у кожній є частинка правди. Навіть те, що він чоловік, не стає на заваді нашим стосункам. А от із дружиною Василя Степановича – Ніною Петрівною – мені трохи складно. Ми знайомі вже досить давно, але так і не змогли наблизитись одна до одної. Чого не скажеш про її ставлення до моїх дітей, яким вона всю душу віддає із величезним натхненням. А вони її бабусею називають, як і Василя Степановича – дідусем. Вони своїх дітей не мають, тому щиро радіють таким зверненням, бо справді вважають малюків рідними. Та сьогодні щось сталося. Ще на порозі Ніна Петрівна обійняла мене і заплакала. Сказала приємні слова.

— Я дуже боялась втратити тебе, Іванко. Як же добре, що ти повернулась.

Це було дуже неочікувано, але так важливо для мене. Гадаю, цей жест стане переломним моментом і ми почнемо геть інакше спілкування. Ми пили чай і розмовляли про діток, оминаючи складні теми. А потім Ніна Петрівна відвела дітей на другий поверх, щоби почитати їм казочки і вкласти спати. А ми з Василем Степановичем залишились на терасі, аби продовжити розмову наодинці. Я розуміла, що треба потроху у всьому зізнаватись, але не знала з чого почати. Проживати все заново дуже неприємно, та скільки ще разів доведеться це зробити. І геть не перед близькою людиною із чашечкою солодкого чаю у руках, а перед натовпом у залі суду, серед яких буде Сергій.

— Настала моя черга.

Голос Василя Степановича змусив мене виринути з роздумів. Тільки я не зовсім розібрала сенс його слів. Тому сиділа з питальним обличчям. Він розчаровано усміхнувся і розпочав свій монолог.

— Я завжди хотів тобі розповісти нашу з Ніною таємницю, та все ніяк не міг наважитись. Якби ж ти знала, як сильно я про це пошкодував, коли сидів у літаку, повертаючись додому і розуміючи, що можу тебе більше ніколи не побачити. І не тому, що вже старий і хворий, а тому, що підлий негідник міг забрати твоє молоде життя. Я відчув дуже сильний біль. Відчув його вдруге за все життя. А вперше... Ми з Ніною разом вчились в університеті, вдвох йшли цим нелегким шляхом, підтримуючи одне одного. Кохання і відданість дали нам віру у себе, тож роки навчання минали без труднощів. На останньому курсі ми одружились і моя кохана завагітніла. Це були найкращі чотири місяці у наших стосунках. Ми так чекали на появу малюка, радились, на кого він буде більше схожий... Однієї злощасної ночі, без вагомих причин, у Ніни відкрилась кровотеча. Я негайно повіз її до лікарні і кілька годин чекав під дверима операційного блоку. Щоб над ранок почути шокуючу звістку. Пізній викидень у терміні шістнадцяти тижнів, сильна кровотеча і екстирпація матки. У нас пішло кілька років для того, щоб Ніна повернулась до життя. Кілька років я витягував її з того світу, благаючи жити разом зі мною. І, врешті, переміг, бо ми стали одним цілим і не могли одне без одного. Так само, як і не змогли взяти дитину з дитячого будинку. Тема дітей стала для нас закритою назавжди. На жаль, Ніна не змогла залишитись у медицині, вона почала займатись творчістю і багато малювати. А я обрав свою спеціальність і ні на мить не пошкодував, що став жіночим лікарем. Через багато років я за злагодженою схемою запитав студентів-першокурсників, чому вони обрали медицину. Відповідь однієї руденької дівчинки змусила мене повернутись у минуле. Вона хотіла лікувати людей, бо її маму не вилікували, так само, як і я почав рятувати жіноче здоров’я, бо моїй жінці його не врятували. Тому ти стала для мене особливою, і я ні на мить не пошкодував про свій вибір. Хай Ніна не вміє про це сказати словами, та вона теж сприймає тебе як доньку, а діток – за внуків. Вона постійно про тебе говорить із добром, та не може знову відкрити своє серце, бо боїться втрати. Ми б не пережили, якби з тобою сталася біда.

Василь Степанович розплакався. Не знаю як, але я підвелась і сіла біля нього, щоб обійняти. По моїх щоках теж котились сльози, ще з початку його розповіді. Сказати, що я відчула біль за них, це нічого не сказати. Всередині наче щось обірвалось, і я зрозуміла, що життя не буде колишнім. Скільки ж горя може витримати людське серце? От чому ми стали близькими колись. От чому він так кохає і підтримує свою дружину. От чому з нею складно спілкуватись. І, врешті, я зрозуміла, чому Василь Степанович так сильно підтримував мене з клінікою. Зараз технології дозволяють жінкам без матки мати власних дітей, шляхом донорства яйцеклітин і завдяки сурогатному материнству. Сучасна медицина робить неможливе і дарує людям шанс на щасливе майбутнє.

— Я не можу дібрати слів, які б могли вас розрадити.

Василь Степанович трохи випрямився і витер сльози. Поволі відсторонився, і тепер ми сиділи навпроти.

— Твої обійми кращі за слова. А зараз твоя черга, люба.

Я вирішила розпочати з приємного моменту. Хоч трохи порадувати нас обох, бо реакція Василя Степановича змусить і мене радіти.

— Перше, у чому хочу зізнатись, – це вагітність шість тижнів. Незапланований сюрприз, який змусив мене бути сильною і повернутись до вас.