Розділ 24

Іванка. 26 травня 2023 рік.

І найгірше у цій ситуації те, що сталося все саме зараз, коли щастя було на відстані міліметра.

Із книжки «Діамантовий шрам».

Після розмови з подругою я, знервована і розгублена, вибігла з її квартири. Хотілося плакати, та я стримала сльози і спрямувала вир емоцій у швидку ходу. Охоронці пройшли вслід. Як тільки я опинилася у автомобілі, наказала водієві негайно їхати до старого будинку. Вирішила не попереджати про приїзд, вони точно зараз працюють саме там. Якщо мені не вдалося зупинити Адріану, сподіваюсь, це вдасться Микиті. Я б готова пожертвувати нашою дружбою, якщо вона стане щасливою на відстані зі мною. Але все дуже змінюють почуття до Микити, до того ж вони взаємні. Одна розмова з подругою, одна розмова з другом, а потім їхні рішення. Принаймні я спробую, і не буду потім картати себе за бездіяльність. Краще вже зробити і пошкодувати, ніж навпаки – стара, але правдива істина.

У роздумах не зауважила як пролетів час і ми вже встигли під’їхати до воріт будинку. Доки я вилазила з автомобіля і розглядала все довкола, думала над тим, як давно тут не була. Не було причин, щоб з’являтись, але ж і цей дім для мене важливий. Уривками згадались миті, які звели нас разом із коханим – біль, ненависть, захоплення, заборонене кохання і відчай. Зараз важко уявити, скільки всього жахливого тоді відбувалось і що врешті сталось потім. Зараз ми по-справжньому щасливі і майже забули минуле. Значить, є майбутнє після труднощів, тільки б знайти сили їх подолати.

Зайшовши всередину будинку, я пройшла до кабінету, постукала у двері і одразу зайшла. У кімнаті був лише Микита, він працював за ноутбуком. Ну що ж, початок просто ідеальний. Побачимо, яким буде кінець нашої зустрічі.

— Іванко? Щось сталось?

Микита одразу покинув усі справи і перелякано скочив з місця. Мені не дуже личить коротка стрижка, та не настільки ж. А якщо серйозно, то його реакція цілком нормальна, бо я ніколи не з’являлась без попередження. Тим більше у цей дім взагалі не приходила. Бо не сміла лізти у справи мого чоловіка, гадаю, жінкам тут не місце. Питати де мій Руслан не буду, бо це навіть добре, що його немає. Я трохи усміхнулась і похитала головою, заперечуючи погані здогадки чоловіка. Він нічого не розумів, а тому стояв у роздумах, насупивши брови.

— Ходімо в альтанку, поговоримо!

Я розвернулась до виходу і стояла, очікуючи, коли Микита оговтається і додумається відчинити панянці двері. Невдовзі позаду мене почулись кроки, а через мить двері прочинились. Доки ми йшли садом до альтанки, я відверто почала нервувати, але відступати вже запізно. Раптом зауважила поламану плакучу вербу над ставком і дуже здивувалась. Настільки, що не стрималась і озвучила свої думки.

— Хто її так?

— Вітер поламав!

Вперше я бачила цього чоловіка розгубленим. Якби то був вітер, то постраждали б і інші рослини на території, а тут тільки верба, точніше – нижні гілки. Сильніше поглиблюватись у цю тему я не стала, бо зараз є значно важливіша. Подібно цим гілкам ламаються долі близьких мені людей. Коли ми сіли в альтанці, Микита одразу подивився на мене з готовністю слухати.

— Я б хотіла поговорити про вас із Адріаною.

Розмову я починала з Микитою, та вмить зуміла розбудити Лютого. Він одразу почервонів від злості і відвернув погляд. Ой, добре, що я не вмію читати думки, бо навряд вони хороші. Схоже, такого він від мене точно не чекав.

— Ні! Ця тема не обговорюється.

— Наскільки відомо, то саме ти дав мені змогу говорити тут зараз, адже зробив усе, щоб повернути мене додому.

— Змогу, але не дозвіл.

— А дозвіл надав ще кілька років тому, у післяпологовій палаті і під парканом «діамантового» будинку.

Чоловік усміхнувся і знову поглянув на мене, але вже добрішими очима. Так, я зараз роблю те саме, що і він кілька років тому, залізаю у його особисте, коли не просять, щоб допомогти.

— Гаразд. Я не люблю бути винним, тож будемо квитами.

Руслан повністю мав рацію, із цим упертюхом ще спробуй поговори. То він навмисне погляд відводить, щоб змусити співрозмовника відчутися неважливим, то дивиться у очі, але з кривим виразом обличчя. Не з тією вирішив боротись за допомогою психологічних хитрощів. Може хоч спиною повернутись, та правду почує.

— Я скажу лише дві важливі деталі про Адріану і все. Вона вже давно тебе кохає, по-справжньому, просто боїться власних почуттів, адже пережила багато болю. Хоча, думаю, ти вже встиг перевірити її минуле по своїх каналах, — Микита аж брову підняв після останнього уточнення, схоже, такого точно не чекав. Або дійсно перевірив, або не додумався і зараз зрозумів, що так можна було. Неважливо, у складному минулому подруги її провини нема, і це головне. — Вона дуже шкодує про свій вчинок, це видно одразу. Я розумію її і виправдовую, тому що знаю як це – бути матір’ю. Відповідальність за власну дитину змушує йти на божевілля, а в неї вона подвійна, ще й за батька. Ти зрозумієш це, коли вперше візьмеш своє дитя на руки. Коли відчуєш потужність емоцій, яких раніше ніколи не знав. Адріана пожертвувала всім, коханням і щастям, заради сина. Хай як це боляче і неправильно стосовно всіх.

— Друга деталь?

Байдужим голосом запитав, а мені захотілось його придушити за черствість. Невже він справді пропустив усе мною сказане повз вуха? Дарма я думала, що зможу до нього достукатись. Руслан краще знає свого брата, я помилилась у власних силах. Вони з іншого світу, у якому не існувало любові і сімейних взаємин. А ще не прощались помилки, от і для жінок, схоже, винятку не знайдеться.

— Вона забирає документи з університету, продає квартиру і назавжди переїжджає.

Як тільки договорила, одразу встала і хотіла вийти з альтанки, та Микита не дозволив, раптово вхопив мене за руку. Теж підвівся і провинно поглянув мені в очі, відпускаючи зап’ястя. Я вже нічого взагалі не розуміла. Просто чекала хоч якихось пояснень з його боку.

— Вибач за грубість, Іванко, я просто сам не свій.