Розділ 21

Іванка. 25 травня 2023 рік.

Обережно надів на шию кулон, якого я так жодного разу й не наділа. Холодний метал торкнувся ніжної шкіри на грудях – і по всьому тілі пробіглись незрозумілі мурашки. Підняла руку й обережно безіменним пальцем ковзнула по візерунку, такому знайомому на відчуття.

Із книжки «Діамантовий шрам».

Ми повертались додому автомобілем, на якому приїхав Микита. І то після кількох годин вагань Руслана, який наполягав на медичному вертольоті з найкращими лікарями. Мені ледве вдалося вмовити його послухатись задовільного висновку місцевих спеціалістів. Якою б не була лікарня у глибинці, це зовсім не свідчить про низький рівень знань місцевих працівників. Впевнена, багато лікарів вибирають допомагати людям у тихій і рідній серцю атмосфері. Тож я їм абсолютно довіряла своє життя і життя мого маляти. Та й почувалась я добре, навіть чудово, поряд із коханим. Моїм персональним знеболювальним.

Дорогою ми мало розмовляли, бо встигли все обговорити ще у лікарняній палаті, та й турбувати Микиту не хотілось. Ми лише тихо перезиркувались із Русланом, спостерігаючи за убитим виглядом нашого друга і брата. Коханий розповів мені про Адріану, і стало ще гірше на душі. Цей Сергій взагалі втратив розум, а разом з ним і совість, людяність, яких у нього і без того завжди бракувало. У голові не вкладається, як можна напасти на чужу жінку, викрасти в неї дитину і змусити зруйнувати своє життя. Що ж повинно у мозку коїтись, щоб таке вигадати? А що ж знаходитись у грудях замість серця, щоб потім холоднокровно здійснити задум? Звісно, вона послухалась, а котра мати вчинила б по-іншому? Тільки спробуй тепер Адріану повернути до нормального життя. Подруга тільки намагається здаватись сильною і самостійною жінкою, насправді вона значно слабша за мене. Колись і я такою була, та все дуже змінилось. Тільки б вона дозволила, я і їй допоможу стати сильною. Годі бід і страждань, все треба брати у власні руки і впевнено йти до щастя. Це кажу я – руденька і беззахисна дівчинка, яка зуміла побудувати міць всередині себе. Тепер розумію, що не боюся суду, навпаки чекаю його, щоб покарати Сергія і назавжди позбутись його гнилого впливу на моє життя. Та якби лише моє, на життя всіх дорогих мені людей.

Стомлений Руслан трохи задрімав, а я не змогла, бо надто багато думок і нової інформації роїлось у голові. Притулилась до нього сильніше і почала будувати план дій на майбутнє. Усміхнулась, бо це велике щастя – мати можливість самотужки вирішувати. Найближчим часом потрібно зробити звернення до людей, бо тепер всі спостерігають за нашими долями. Коханий сповістив про жертви пожежі, з їхніми родичами треба буде зв’язатись і запропонувати не лише фінансову допомогу. Дати гроші легко, якщо їх у тебе вдосталь, а от знайти сили і час, щоб морально підтримати – значно складніше. А тому вкрай важливо. А ще потрібно зустрітись із Василем Степановичем, мій любий наставник покинув усе і примчав допомагати. Певно, розумів, що не зможе допомогти, та все одно приїхав. Людина з великої літери. А ще в університеті підтягнути «хвости» і останньою закінчити навчальний рік. Та передусім я поверну собі звичний вигляд, мій перукар вже чекає у салоні. Не хочу, щоб діти побачили мене такою і перелякались. Та й сама більше не хочу бачити подібне відображення наяву. Тільки мимоволі, у жахливих спогадах, які час від часу мучитимуть мене.

Настав вечір. Я дивилась на синьооку жінку у дзеркалі, у неї коротке руде волосся, красива і легка сукня, замазані тональним кремом синці на зап’ястях і стримані босоніжки на ногах з невеликою шпилькою. Майже така, як і раніше, тільки погляд інакший. Руслан поволі підійшов ззаду і ніжно обійняв мене за плечі. Усміхнувся. Йому сподобалось відображення. А мені така приємна і серцю дорога реакція.

— Ти дуже гарна, тільки бракує маленької деталі.

Коханий забрав руки, а в мене холодні мурашки одразу поповзли по тілу. Завжди така реакція, коли він віддаляється. Через декілька секунд Руслан повісив «діамантовий шрам» мені на шию. Холодний метал мав би викликати відчуття дискомфорту, але я відчула тепло і радість. Притиснула прикрасу пальцями до грудей і повернулась до Руслана. Він згріб мене в обійми і поцілував, з голодом і пристрастю. Так, щоб я забула про все на світі і повністю розчинилась у приємних почуттях до нього.

Макіяж таки трохи попсувався вже біля будинку, бо я не стрималася і розплакалася. Стільки часу витерпіла, щоб в останню мить здатися. Вискочила з автомобіля і з любов’ю торкалась усього на своєму шляху. Захотілось стіни цілувати й обіймати, настільки я скучила за нашим гніздечком. Вхідні двері відчинилися і з них вибігли мої крихітки. Тепер вже сльози ріками потекли від щастя. Дітки мало не збили мене з ніг і всю зацілували. Я пригортала їх до себе і не могла відпустити. Здається, вони виросли і змінились за ці кілька тижнів. Тільки запах завжди однаковий, який я впізнаю із тисячі інших. Вже у будинку, поки Анечка перебирала моє коротке волосся з цікавістю, Андрійко зосереджено вивчав моє обличчя. Ми з Русланом аж насторожились, чекаючи на складне запитання. Нарешті Андрійко запитав серйозним і впевненим тоном:

— Мамо, ти точно одужала і вже не повернешся до лікарні?

Маленький мій хлопчик, скільки ж горя він пережив без мене. Торкнулась його личка долонею і радісно відповіла:

— Так, любий, я здорова і більше вас не покину.

Синочок одразу усміхнувся і поцілував мою руку. Він вперше це зробив, і я розгубилась у відчуттях. Бо дуже неочікувано і водночас приємно. А потім син глянув на свого батька і знову став серйозним. Він підвівся з дивана, на якому ми сиділи, і пройшов до Руслана, деякий час дивився на нього, наче не наважувався сказати щось дійсно важливе. Та потім помітно випрямився і промовив:

— Пробач мені, татку! Вчора, коли ти пообіцяв, що повернеш нам маму, – я не повірив тобі.

Руслан одразу пригорнув сина до своїх грудей і подивився на мене глибоким поглядом, повним радості і болю водночас. Тепер я на власні очі побачила їхній біль, біль мого чоловіка і моїх дітей. Авжеж, син не повірив словам батька, бо вони були неправдивими. Однак такими омріяними і сповненими надії. Руслан відсторонив сина і знову поглянув йому в очі.