Розділ 18

Іванка. 25 травня 2023 рік.

У цю мить наївна дівчинка Іванка відчула тріумф від помсти, неправильної і жорстокої, однак такої солодкої.

Із книжки «Діамантовий шрам».

Пошарпані білі стіни змусили всміхнутись, бо я зрозуміла, що прокинулась у лікарні. Передати не можу, наскільки вони красиві у моїх очах після ідеальних стін у домі-в’язниці. Кожна тріщинка несе у собі глибокий сенс, бо наближає хоч на міліметр до свободи. Як же давно я не прокидалась із усмішкою на обличчі. За відчуттями – цілу вічність. Знову стулила повіки і з насолодою вдихнула лікарняний запах, такий страхітливий для інших, і такий рідний для мене. Це наче другий дім, у якому теж затишно. Розплющила очі і почала вивчати палату. Біля мене чергувала молода медсестра, вона читала якусь книжку і майже дрімала на стільці поруч з моїм ліжком. Вона така схожа на мене у минулому. У голові крутилось дуже багато запитань до дівчини, та було серед них одне – найважливіше. Я вже встигла здогадатись, судячи з відчуттів, але хотіла почути.

— Що з моєю дитиною?

Дівчина одразу схопилась, вона перелякалась мого голосу. Аж незручно стало, я зніяковіла.

— Ви прокинулись?! Все добре. У нас є лікар-гінеколог і апарат ультразвукового обстеження, старенький, щоправда, але працює. Дитинка у повному порядку, ваш стан теж задовільний – синець на лівій щоці і на зап’ястях. Піду повідомлю лікарці, що ви прийшли до тями.

Дівчина мило усміхнулась і поспішила зникнути за дверима. Доки вони були прочинені, я встигла побачити у коридорі людей у формі. І знову вже такий знайомий страх оволодів мною, а якщо вони бачили, що насправді сталось? Чи були там камери відеоспостереження? Ми з’їхали у кювет, проїжджаючи село, довкола були житлові будинки. А це означає, що ймовірність досить висока. Двері скрипнули, і я одразу виринула з тривожних думок. До палати зайшла вже знайома мені лікарка, саме вона розмовляла зі мною біля «карети швидкої».

— Як ви почуваєтесь? Щось болить?

Жінка підійшла до мене і сіла на край ліжка. Почала проводити огляд. Від неї відходить добра енергетика, і це неабиякий скарб для людини цієї професії.

— Не болить. Дякую!

— Ми сповістили вашого чоловіка й очікуємо на його приїзд. А ще у коридорі чекають поліцейські, щоби взяти у вас свідчення. Якщо ви не проти, то можу їх запросити.

Майбутня неминуча розмова могла б зіпсувати мені настрій, та є вагома причина, щоб відкласти негатив, хай і на зовсім короткий проміжок часу. Я повертаюсь у минуле життя, у моє справжнє життя, а тому маю втілювати заплановане.

— Звісно, тільки я хотіла дещо у вас попросити.

— Слухаю!

— У вас залишились знімки з ультразвукового дослідження?

— Так!

— Я прошу їх принести.

— Після розмови з поліцейським медсестра все принесе. А ми скоро побачимось на виписці.

Я кивнула, погоджуючись. Знову не вийде гарно сповістити Руслана, та після пережитого – і це подарунок долі. Якби моя воля, то я б ще мовчала до закінчення суду, перед яким точно постане Сергій. Руслан хвилюватиметься за мене, та нічого вже не змінити. Тим більше Сергій знає про вагітність. Я більше не дозволю стороннім залізати в особистий простір. Неважливо як, головне – зовсім скоро побачу коханого і він забере мене додому, до діток і рідного будинку. Після згадки про рідних не треба змушувати себе, усмішка сама з’являється на обличчі.

У двері майже одразу постукали. До палати ввійшов чоловік у формі. Він тримав у руках якусь папку, впевнено взяв старенький стілець, поставив його біля мого ліжка і так само впевнено сів. Зміряв мене незрозумілим поглядом і тільки тоді привітався.

— Добрий день, пані Іванно! Я слідчий – Тимчук. До появи поліцейських вашого краю і передачі їм цієї справи, саме я займаюсь розслідуванням. Можу поставити вам кілька запитань?

Ще й питає, наче у мене є вибір. Цей чоловік змушує мене хвилюватись, бо тисне впевненістю і авторитетом. А може, тисне моя совість? Хоч би як там було, я не зізнаюсь у скоєному. Сергій не мав права утримувати мене, натомість я мала повне право на визволення. От і врятувалась як змогла.

— Добрий день! Так, звісно.

Чоловік одразу вийняв папку, поклав на неї листок і взяв до рук ручку.

— Ваше викрадення і утримання затриманим нас не стосується. Я питатиму про дорожньо-транспортну пригоду, яка відбулася на моїй ділянці. Куди і з якою метою прямував затриманий Лисенко?

— Не знаю. Вчора ввечері він побачив новини про наш розшук і, певно, вирішив втікати.

— Підготував фальшиві документи, змінив зовнішності, силою заштовхав вас у авто і повіз у невідомому напрямку?

— Все так, тільки не заштовхав. У нього була при собі зброя, якою він мені погрожував. Точніше, дитині у моєму животі. Тому я виконувала кожен наказ без права на непослух, ба, навіть слово.

Поліцейський записував мої слова, перериваючись на короткі погляди зі співчуттям. Хай мимоволі, та він їх пропустив крізь сталь недовіри. Навіть чужа людина, яка розуміє з ким має справу, не може спокійно реагувати на пережиту мною ситуацію. В той час як Сергій робив усе це з нездоровим задоволенням. От і приклад порівняння людини з нелюдом. А ще маленька причина, щоб упевнитись у правильності скоєного.

— У вас на руках були наручники. Чому він їх одягнув?

— Я не знаю.

— Можливо, для того, щоб ви не змогли вибратися з автомобіля, коли він розіб’ється? Тим часом затриманий міг спокійно його покинути і зникнути у невідомому напрямку.

Я замислилась. Слідчий чомусь озвучив ймовірну причину, абсолютно вигідну для мене. Тільки робив він це з дивним поглядом, аж ніяк не добрим. Певно, я повинна погодитись із його здогадками, а потім? Цей чоловік щось підозрює і здогадується. Хоча його недовіра до моєї персони цілком зрозуміла, сто відсотків він вже знає, чия я дружина. Тож, на правах дружини хитрого і розумного злочинця, я відповім розумно.

— Тоді чому він це зробив у селі, де повно людей, які могли його побачити і допомогти мені?