Розділ 17

Руслан. 25 травня 2023.

І знову страх. Вони бачились. Хоч би не накоїли лиха знову.

— Він заподіяв тобі шкоду?

Руслан здивовано на мене глянув, ледь стримуючи задоволену усмішку.

— Неправильно побудоване запитання, кохання моє.

— Ти заподіяв шкоду йому! — вже не питаючи, констатувала я очевидний факт.

Із книжки «Діамантовий шрам».

Знайшлася. Жива. Я поспіхом пояснив усе Василю Степановичу і на емоціях обійняв його. Або ж на початку обійняв? Ця мить випала із пам’яті одразу, бо у голові крутилось геть інше. Наказав Ганні подбати про лікаря, а сам побіг до автомобіля. Відчуття, які не можна передати. Я розумів, що треба радіти, і радів щиро, тільки біль і присмак гіркоти ще не відпускали, все змішувалось докупи, перетворюючись на незрозумілу субстанцію. Якщо телефонували одразу з двох джерел, отже, це справді правда. Як же я хочу побачити мою Іванку і пригорнути її до серця. Пригорнути, щоб більше ніколи не відпустити. Якщо доля подарувала нам ще один шанс, його треба цінувати і вчитись захищатись від підлих людей кожної секунди. Якщо треба, то викорінювати ворогів разом з їхнім життям. Тільки це буде потім, а поки – довгоочікувана зустріч. Тільки б з нею справді все було добре. Та чи можливо це, якщо покидьок утримував її так довго у себе? Від поганих здогадок всередині прокидається неконтрольована лють, а розум відмикається. На ходу вхопив до рук телефон і набрав Лютого. Після одного гудка він зняв слухавку.

— Брате, Іванка знайшлася! Я лечу за нею разом з Лисенком, а ти підіймай наш вертоліт і теж лети, заберемо її додому. Велет біля садочка хай чергує, всі інші вдома.

— Все буде як скажеш.

Через десять хвилин я доїхав до місця зустрічі. Поспіхом вискочив з автомобіля і швидкими кроками попрямував до вертольота. У кишені штанів почув вібрацію вхідного виклику. Чомусь телефонував брат. Тільки б зараз не виникло сюрпризів, бо ну взагалі не час.

— Русий, пілот відмовляється підіймати наш вертоліт через заборону поліції на виліт.

По тілу прокотилась ще одна хвиля злості, тільки тепер вона спрямована на іншого Лисенка, на старшого. Начальник поліції, як і домовлялись, вже чекав на мене при повному параді. Він одразу змарнів, коли зауважив мій настрій. Невже сподівався, що мене не встигнуть попередити? Та мої хлопці у сто разів спритніші за його, скільки разів йому це доводили, а він вперто не розуміє.

— Що за заборона? Як мені тепер розуміти спільний політ? Просто вчасно взяли мене, як недалекого хлопчака, щоб контролювати, чи не так?

Наблизився майже впритул і не посоромився підвищити тон. Лисенко нервово підправив на собі форму, кинув прискіпливий погляд підлеглим. Я і сам на них озирнувся, всі стояли мов вкопані, концентруючи увагу на будь-чому, крім нас. Цікаво, ними керує страх за посаду чи безмежна повага до начальника? Нічого, недовго йому лишилось давати накази і форму цю на собі поправляти.

— Так, а навіщо твоїм людям летіти? Там є кому про вас подбати. А чергову помсту я не дозволю! Годі! Заспокойся і сідай у вертоліт, Руслане!

Я б ніколи не виконав наказ, якби не моя кохана. Ніхто не мав права так поводитись із Русим, ще з дитинства. Та рідна людина варта значно більших жертв, ніж банальне приниження перед представником закону. З гідністю переступив свою гордість і впевнено сів у вертоліт. Лютий весь час висів на лінії, тож добре все чув. Коли переляканий Лисенко теж зайшов всередину і нарешті всівся на своє місце, я голосно звернувся до брата.

— Візьми наш найкращий спорткар і виїжджай, брате! Чекатиму!

Чоловік невдоволено подивився, та все ж змовчав. Певно, страх перед польотом був для нього у пріоритеті. Страх сильніший за нас, я в цьому переконався сповна. Особливо з того часу, коли створив сім’ю. До речі про сім’ю. Краще б Лисенко Сірого зупиняв, коли це дійсно було потрібно, а мене контролювати у нього не вийде. Небом чи сушею, все одно доберуся до негідника. Начальник все розуміє, тому і боїться. Тільки чому дав оголошення? Щоб вийти сухим із води? Не вийде. Тоді чому?

— Сергій – мій племінник, який вже є, та все ж – рідний. А від рідних людей не відмовляються. Тому я все зроблю для того, щоб він отримав справедливе покарання за законом. Закону нашої держави, а не вашої банди.

— Чому інтерв’ю?

— Запитай у свого брата, який теж на все готовий піти заради власної сім’ї!

Отже, Лютий. Все ж знайшов вихід, і він виявився правильним. Знайшов тоді, коли я зневірився і заливався алкоголем, як слабак. Стало прикро, що не вірив у нього і кричав про це прямо в очі. Мине час, я зроблю все, щоб віддячити. Якби не він, то я б уже давно не жив. Ще тоді б від хвороби помер. Не став би батьком і не пізнав би справжнього щастя. Рідні справді можуть витягнути з біди, якщо вони справжня сім’я.

Весь подальший політ минув у тиші. Немає сенсу спілкуватися з людиною, яка завжди залишатиметься по інший бік. Вочевидь, такий же висновок зробив і Лисенко, бо теж відверто мене ігнорував. Ми ще поговоримо, після того як моя сім’я буде у безпеці, цим самим розв’яжуться руки. Руки того самого Русого – ватажка зловмисної банди, однієї з найкращих у своїй справі.

Вертоліт посадили на площадці біля невеликої лікарні. Я першим вихопився назовні і попрямував до центрального входу, біля якого чергували правоохоронці. Навіть не довелось представлятись, бо вони одразу впізнали й особисто провели до палати моєї коханої. Старенька і пошарпана будівля викликала невдоволення і страх. Хіба у таких умовах повинні надавати допомогу моїй Іванці? Та й чи є у цій глухомані нормальні лікарі?

— Ось, у цій палаті ваша дружина!

Голос поліцейського пролунав приглушено, бо вся увага спрямована на споглядання дверей. Ще ніколи у житті не боявся відчинити двері, а зараз відчував страх. Вхопився рукою за металеву клямку і натиснув вниз, почувся неприємний скрип. Ступив ногою вперед і побачив свою кохану. Іванка лежала на старому, металевому ліжку, застеленому білими простирадлами. Стомлене обличчя одразу прикрасила радісна усмішка.