Розділ 16

Іванка. 25 травня 2023 рік.

Надто екстремальна ситуація, щоб тверезо мислити і правильно діяти. Інстинкт самозбереження і страх ледь не привели до самознищення. І невідомо, що мені буде за надто нахабну витівку.

Із книжки «Діамантовий шрам».

Із дзеркала на мене дивилась зовсім незнайома жінка. У неї зелені райдужки очей і чорне коротке волосся. Її звуть Аліною і вона їде у весільну подорож разом із коханим чоловіком – Андрієм. А скільки їй років? Я швидко заморгала і подивилась на листок, який лежав на стільниці туалетного столика. Поспіхом перечитала його вміст у сотий раз і зрозуміла, що не можу вивчити лише декілька простих фраз. Стулила важкі повіки і схилила голову, з очей покотились сльози. Це кінець. Сьогоднішнього ранку Іванка остаточно втратила надію повернутись до власного життя.

За два тижні перебування у цьому домі разом із Сергієм я почувалась прикутою до атракціону, яким хитає збоку вбік, і він ні на мить не зупиняється. Мене вже почало навіть нудити від хитання, а може, і з геть іншої причини? Кілька днів тому Сергій дізнався, що я вагітна. Постійні стреси викликають у мене відразу до їжі і позиви нудоти, які розкрили мою таємницю аж надто швидко.

Він застав мене зненацька у ванній кімнаті. Увірвався в ту мить, коли я оговтувалась після позиву нудоти. Пронизав мій живіт прискіпливим поглядом, змусив на автоматі притиснути до нього руки. Лише один жест одразу видав мою таємницю. Ми так і стояли деякий час. Сказати, що я перелякалась за дитину, це нічого не сказати. Сергій щодня мені казав, що змусить стати колишньою і почати нове життя разом із ним. Та тепер його плани вщент зруйнувала дитина Руслана під моїм серцем. Сергій підійшов до мене впритул і притиснув до холодної стіни. Крізь зуби, пошепки, моторошно промовив:

— Я багато разів думав над тим, чим саме тебе взяв Русий. І врешті вирішив, що мало приділяв уваги, не робив нормальних компліментів. Називав лише рудим кошеням, ти ж пам’ятаєш? Однак зараз зрозумів, що абсолютно мав рацію. Адже ти мов та кішка – щороку народжуєш від ворога!

Останні слова прокричав прямо на вухо. І я не втрималась, розплакалась, мов мала дитина. Сергій одразу відпустив мене і відійшов. Продовжив добивати вже спокійним тоном.

— Колись ми вже були у такій ситуації. Чи не так? Не бійся, я не вбиватиму дитину... якщо ти слухатимешся і не робитимеш помилок.

Він взяв мене у свій полон назавжди, я зрозуміла це не лише тому, що Сергій щодня це вперто повторює, а ще і завдяки подіям цього злощасного ранку. Ніхто так і не зміг знайти мене у звичному вигляді, а цю чорноволосу жінку тим більше не знайдуть.

Я обережно торкнулась коротких завитків на голові і зненавиділа власне відображення, бо там не галюцинація, а справжня я. Як же матуся любила мої руді коси, скільки ж надій вона покладала на моє майбутнє. Краще б не жертвувала своїм життям заради мого, та й я б стільки не мучилася. Від власних думок стало нестерпно, і я вскочила з місця. Невже це я таке щойно подумала? Хіба такою мама хотіла б мене бачити? Я мати трьох дітей, і якщо треба віддати своє життя заради них, значить зроблю і не посмію вагатись. Хай не зі мною, та малюки ростимуть щасливими поруч з люблячим батьком. А Руслан... він має після мене слід, який втримає його у житті. А я, я все ж виривалась із лап Сергія на деякий час, от і настала мить платити за короткі миті щастя. Тільки чого ж моя малесенька дитинка повинна мучитись разом зі мною? Її я не зможу врятувати, як колись врятувала Андрійка від поганого батька.

— Ти готова?

Я здригнулась від голосу Сергія. Він не підвищував на мене тон, але це зовсім не обіцяло безпеку. Тією гойдалкою, яку я згадувала раніше, є його ставлення до мене. Коли він першого дня сказав, що хоче вбивати і лікувати одночасно, він казав правду. Бо знущається психологічно, кривдить, ображає і ненавидить, а потім... спокійно просить вибачення, піклується, шанує і мириться із непокорою. І це все відбувається по кілька разів на день.

Згадався другий день полону. Сергій розбудив мене з самого ранку і нахабно наказав приготувати сніданок. Права на відмову, авжеж, не залишив. На кухні вже чекали всі потрібні інгредієнти, розкладені ідеальним порядком на стільниці. Я стояла над ними і не могла почати готувати, бо не хотіла вірити, що знову переживаю кошмар з минулого. Ця ідеальність, у всьому стерильність і правильність викликає відразу, бо я так і не змогла навчитись її дотримуватися за роки зусиль. Як і не змогла позбутись страху, адже самотужки прибираю за собою, чого б не торкнулася у власному домі. Обслуга вже звикла до моєї педантичності, знали б вони, що вона не моя. Я мрію розкидувати все по хаті і не бачити цього, як це роблять звичайні люди, яким не диктували правила.

— Що, вже розучилась готувати?

Сергій сидів позаду мене за кухонним столом. Він навмисне знущався наді мною своєю присутністю. Я насилу змусила себе взятись за приготування. Через якийсь час накрила стіл і вже хотіла йти, однак він змусив сісти навпроти.

— Як же я скучив за смачними сніданками, приготованими коханою жінкою з усією любов’ю і ніжністю до мене.

Жахлива пародія минулого. Сергій – найгірший актор, бо стає огидно від його перебільшеної гри. Від жорстокого погляду і несправжньої посмішки. Від фальшивого кохання, якого ніколи не існувало.

— А ти чому не їси?

Не знаю від чого, та мене мало не вивертало. Якби не страх розгнівати Сергія, я б сто разів втекла з-за цього столу. Все, що могла, так це дивитись на нього з ненавистю і забороняти сльозам наливати очі. А нелюд смакував із задоволенням їжу, і здавалось, зовсім не бачив мого стану. Аж раптом весь посуд полетів на підлогу із гучним дзвенінням. Я дуже перелякалась і закрила вуха руками. Один помах руки Сергія, щоб розлетівся посуд і щоб я миттєво перетворилась на суцільний страх. Він різко підійшов, схопив мене за руки і змусив підвестись.

— Не хочеш по-людськи? То їстимеш із підлоги разом з уламками.