Розділ 14

Руслан. 24 травня 2023 рік.

За всі погрози і зневагу хотілось йому добряче вмазати, та я не слухав підлих слів. У пам’ять врізались лише одні – про мого сина. Про руденького хлопчика, якого я встиг полюбити всім серцем, незважаючи на гени ворога. Він – дитина моєї коханої жінки, і це стало головним критерієм. Тепер зрозуміло, чому Сірий від Андрійка відмовився так легко. Не від цього зрадника хотілось би дізнатись, та правда все одно надто солодка. Мій син! Моя кров!

Із книжки «Діамантовий шрам».

Здається, легше переступити через страшну прірву, ніж через поріг власного дому, коли у ньому більше немає найдорожчої людини. Тут все точно так, як і завжди, тільки у димці розпачу вона незрима, але відчувається на енергетичному рівні. Вона значно помітніша душею, ніж очима.

— Татко! Анечко, біжи сюди, татко приїхав!

Синок миттю покинув свої справи і побіг до мене, мало не збив з ніг щирими обіймами. А через кілька секунд і донечка швиденько перебирала пухкенькими ніжками, зі сміхом і вереском на весь будинок. Діти вчепились у мене, а я чимдуж пригортав їх до себе, не розуміючи як стільки часу міг жити без цього. Картав себе за розлуку, яку самотужки влаштував, і думав про Іванку, яка мучиться від неї без надії на повернення. Підняв малюків на руки і ледве доніс до дитячої сходами, бо геть ослаб за останній час. Та й вони вже добряче підросли.

Ми розмістились на дитячому ліжку, Анечка не відпускала мене і тихенько повторювала: «Татко. Татко. Татко». Андрійко майже одразу відсторонився і серйозно почав вивчати моє обличчя. На свій вік наш син дуже розумна і по-доброму хитра дитина, він не раз нас дивував проникливістю і недитячим інтелектом. Іванка завжди каже, що він має її зовнішність і мій характер. Про зовнішність не посперечаєшся, а от характер у нього буде значно кращий. Син не дозволить собі слабкість, як це зробив я.

— Де мама, тату?

Звичне запитання, діти можуть сотні разів його ставити лише за один день. Тільки синочок питав із глибоким сенсом, схованим за впевненим тембром голосу. Я придумав легенду, історію, що найбільше підходила і була менш жахливою, ніж реальність. Залишається лише озвучити її так, щоб він повірив.

— Два тижні тому сталася пожежа у маминій клініці. Вона дуже перелякалась і зараз набирається сил у лікарні.

— Я хочу її побачити! — в Андрійка навертались сльози, та хлопчина силоміць їх стримував. Дивився з-під лоба, видаючи свою недовіру.

— Мені дуже шкода, але до неї не пускають діток. Там такий режим суворий, і мене не завжди пускають, щоб показати тобі маму через відеозв’язок. Та й вона майже постійно спить, щоб швидше одужати і повернутись до нас додому.

— Ти ж зараз правду кажеш? Це не вигадана історія, щоб ми не журились? Вона дійсно сильно не постраждала і скоро повернеться?

Серце сильніше стисло від його правдивих здогадок. Я насилу усміхнувся, обережно взяв сина за плече і, ближче нахилившись, сказав:

— Авжеж, синку! Що за сумніви? Коли я казав тобі неправду?

Андрійко одразу заховав від мене погляд і поринув у роздуми. Анечка тим часом гладила мене по колючій щоці і мило всміхалась. Завдяки їй я міг щиро усміхатись.

— Я хочу її фото з лікарні, ти ж можеш хоча б це зробити? Я маю побачити маму.

Андрійко таки не стримався і розплакався. Сльози покотились по щоках, а мені і самому захотілось плакати, бо змушений його обманювати, дивлячись у найщиріші оченята на світі.

— Гаразд. Побачиш!

— Ти обіцяєш мені?

— Обіцяю!

Синок швидко підійшов і обійняв мене. Потім відсторонився і простягнув руку для ручкання, а коли я відповів на його жест, потиснув, наче дорослий, докладаючи чималих зусиль.

— Залишишся з нами на ніч? Я спатиму наверху, а ви з Анечкою внизу. Їй вже час засинати, та й мені, щоб вранці легше вставалось у садок.

Я гірко всміхнувся і кивнув, погодившись. Подумати тільки, які ж вони уже дорослі, мають свої справи і переймаються ними з серйозністю. А ще все знають і розуміють. Цієї миті я зрозумів, що діти переживають сильніше за дорослих, ніж дорослі за дітей. Роблять вони це по-своєму, мовчки, але дуже щиро. Більше я не жалітиму себе, не поводитимусь як егоїст, горюватиму отак, коли ніхто і здогадатись не може, що душа розривається на шматки від болю. Тепер ми будемо разом, завжди. Я нікому не дозволю розлучити нас, навіть собі. Іванка мучилась, щоб привести на цей світ малюків, а я з любов’ю допоможу їм у ньому жити.

Вранці не я розбудив дітлахів, а вони мене. Сам не зрозумів як, але ніч минула у спокійному сні. Я допоміг синові зібратись і особисто повіз його у садочок. Коли повернувся додому, зауважив знайомий автомобіль під воротами. У альтанці на мене чекав геть стривожений Василь Степанович. Немолодий чоловік ходив з одного боку в інший, не знаходячи собі місця через переживання. І хто ж йому розповів, коли я заборонив це робити? Для Іванки цей чоловік рідніший за батька, а тому важливий і для мене. Та й, на диво, він з усією душею прийняв мене з непрозорою біографією. Минулого року у нього стався інфаркт, сильно підкосив здоров’я. Лікар вимушено покинув роботу і більшість часу проводив по оздоровчих центрах або на відпочинках за кордоном. Останній час він з дружиною перебував на берегах Адріатичного моря. Одразу після зникнення Іванки я віддав її телефон Велету, і той вже на свій розсуд відповідав лікарю повідомленнями. Видно, не впорався, бо Василь Степанович покинув усе і повернувся сюди. Як тільки зауважив мене, одразу накинувся із запитаннями.

— Руслане! Чому ти мені нічого не розповів? Хіба можна таке приховувати? Дівчинка моя, люба.

Чоловік розчаровано опустився на крісло і розплакався. Я ж поволі зайшов у альтанку і сів навпроти. Самому плакати легше, ніж дивитись як страждають інші, а ти безсилий, щоб хоч чимось допомогти.

— Звідки ви дізнались?

— Я, може, і старий, та інтернетом користуватись вмію, а особливо слідкую за телевізійними новинами.