Розділ 12

Руслан. 14 травня 2023 рік.

— Це неймовірний подарунок! Я щаслива, коханий. Вибач, але у мене немає подарунка для тебе.

— Пам’ятаєш, я казав тобі, що не маю у житті справжніх цінностей, таких, які за гроші не купити?

— Так.

— Ти зробила неможливе – і подарувала їх мені.

Із книжки «Діамантовий шрам».

Рівно чотири дні знадобилось для того, щоб я втратив навіть найменше з того, що залишилось після зникнення Іванки, – надію, що знайду її і поверну додому. Чотири дні невпинних пошуків і декілька появ нових деталей, які ще більше заводили у глухий кут. Після того як Адріана переїхала до нашого будинку, я приїхав за нею вранці, щоб зустрітись із Лисенком і відтворити день до викрадення. Він допитав Адріану, а потім стареньку власницю квартири, яку Сірий винайняв, аби тримати там викрадену дитину. Жінка була у повному шоці, коли дізналась, ким виявився люблячий батько хлопчика, якого вона погодилась не лише прийняти на добу, а ще й поняньчити, тим більше хворого. Позитивного результату нове розслідування не дало, це було очевидно з самого початку, та віра помирає останньою, як то кажуть. Лисенко справді повністю розчарувався у племіннику, бо вирішив офіційно відкрити на нього ще одну справу – викрадення і утримання малолітньої дитини. Та я доклав чималих зусиль, щоб не дозволити цьому статись, бо пообіцяв Адріані. Хай хоч вона не копирсається у бруді, що з кожним днем перетворюється на трясовину. Ще одна справа, через яку Сірий може отримати покарання. Тільки мене це зовсім не тішило, бо він зірвався у прірву злочинів, і вчиняв їх один за одним з особливим прагненням. Хіба він мав право оступитись? Ні! За своє життя нелюд бачив сотні таких зловмисників, ба більше, ловив їх і саджав за ґрати. Тож, ставши на цей шлях, добре все обдумав і втілив план у життя з повністю продуманим сценарієм. А ще він жодного разу не зателефонував мені, а я сподівався. Чекав почути знущання, погрози, та байдуже що, лише б дізнатись як Іванка. Тільки він навіть не подумає телефонувати, навмисне триматиме у невідомості, щоб познущатись з особливо витонченою холоднокровністю. Він хотів, щоб я збожеволів від безвиході, і все у нього вдалося. Сірий переміг. І він це добре знає.

Після розмови з Лисенком я викликав хлопців і вони відвезли Адріану додому. Лютий мав термінове відрядження за кордон, а тому я залишався абсолютно самий. Що робити далі? Куди їхати? Сів за кермо і не міг зрозуміти. Ще ніколи в житті не був у такій безвихідній ситуації. У мене завжди був план дій, а зараз – абсолютна порожнеча. Не хотів чекати на нову деталь, яка заведе у черговий глухий кут. Не хотів згадувати щасливе минуле, бо це б означало, що я починаю відпускати кохану. А про неї думати ще важче, бо мозок малює найгірші картинки.

Поїхав кататись містом, просто щоби вбити час, бо не міг бути на одному місці. Додому повернутись не наважився, бо там взагалі втрачаю над собою контроль і тону у болю від утрати. За черговим рогом випадково дещо зауважив і одразу звернув у вузький провулок. Зупинився. По обидва боки від дороги цвіли кущі бузку. Тільки зараз я зрозумів, що їхав дорогою, яка веде до нашої клініки. Я вже був тут, під цими самими кущами десь тиждень тому. Тоді підвозив Іванку у клініку, щоб вона поспілкувалася з дизайнерами інтер’єру. Вона сиділа тихенько, розглядала все довкола, аж раптом закричала і перелякала мене до смерті. Я ледь не врізався в автомобіль, що їхав попереду, бо неконтрольовано вдавив педаль газу.

— Коханий, вибач, благаю, але там така краса. Ти можеш десь розвернутись?

Увімкнув аварійки і виїхав на тротуар правими колесами, щоб уступити дорогу іншим водіям. Невдоволено поглянув на дружину, а вона на мене переляканими діамантами. Коли вона так дивиться, я одразу заспокоююсь і не можу злитись. Важко видихнув і запитав спокійним тоном:

— Навіщо? Ти ж на зустріч запізнишся!

— Будь ласка, лише на кілька хвилиночок.

Самому стало цікаво що там, тому одразу розвернувся. Задоволена дружина скерувала мене заїхати у провулок, цей самий, у якому вже на повну цвів бузок. Іванка одразу вискочила з автомобіля, підбігла до кущів і почала з насолодою нюхати квіти. Я не витримав і всміхнувся. Кохана раділа наче мала дитина, тихенько зірвала кілька гілочок, озираючись довкола, чи не бачать раптом господарі прилеглих будинків, яким і належать кущі. А я ще сильніше розсміявся, ну і хто б посмів їй сказати хоча б одне криве слово, коли вона вийшла із найдорожчого у місті позашляховика? Така витончена і юна на вигляд, одягнута із вишуканим смаком у світлих тонах, із яскравим акцентом – рудими локонами по спині. Найкрасивіша жінка на світі. Коли дивився на неї ось так збоку, розумів, що сам собі заздрю, бо вона моя. І тільки я маю право володіти цією красою.

— Тікаймо звідси, бо я не втрималась і зірвала кілька гілочок. Вони так гарно пахнуть, це запах дитинства. Згадала, як маленькою зривала від мами Оксани майже весь бузок і уявляла, як у майбутньому мені його даруватиме прекрасний принц.

— А як виросла, отримала жахливого злочинця?!

Я відвернувся від дороги і задоволено поглянув на кохану. Іванка багатозначно подивилась мені в очі, підтягнулась ближче і прошепотіла на вухо:

— Прекрасного злочинця!

Тоді я залишив Іванку у клініці на дві години, а сам поїхав владнати деякі справи за цей час. Повернувся трохи завчасно, але заходити всередину будівлі не став. Вийшов з-за керма, обійшов автомобіль і відчинив передні дверцята пасажира. Взяв у руки важкий букет з бузку і став чекати кохану біля автомобіля. Вона не вийшла з клініки, а вибігла з чарівною усмішкою і сльозами у блакитних очах. Кинулась мені на шию, цілуючи й обіймаючи, а вже потім взяла до рук букет.

— Ого, важкий! Ти встиг за дві години всі кущі бузку у місті пообламувати?

Розглядала кожну квітку із захопленням і ніжно проводила по них подушечками пальців. А я згадував, як ці тендітні руки торкались мого тіла, і відверто заздрив квітам.