Розділ 5

Руслан. 11 травня 2023 рік.

— За своє життя я бачив купу різноманітного коштовного каміння і кілограми чистого золота. Однак справжній скарб лише зараз побачив – із золотим волоссям і діамантовими очима.

Із книжки «Діамантовий шрам».

Хай із безглуздими здогадками, та я пішов прямо до Лисенка. Щоби більш дієво розворушити поліцейських і щоб поговорити з ним особисто про його ж таємниці. Він, як дядько Сірого, мусив знати про хворобу, то чому ж змовчав? Чого дозволив племіннику натворити стільки бід? Якщо чоловікові байдуже на мене, на Іванку і на наших малих дітей, то як бути із самим Сірим? Адже він обірвав і своє життя, перетворив його на існування, став божевільним і неконтрольованим злочинцем, місце якому лише за ґратами. Навіщо він власними руками приховав перший злочин племінника? Якби Сірого ще тоді знайшли й упіймали, то зараз нічого б не сталося. Почувши про неадекватну поведінку, я б спостерігав за кожним кроком ворога і не підпустив би його до нас. Брата я залишив у автомобілі і впевнено попрямував до будівлі. На диво, він не перечив, повага це чи образа – невідомо, та й часу, щоб розбиратись із нашими стосунками, нема, як і бажання. А ще бракує сил, бо мною все ще трусить від фізичної слабкості. Допомагали вони, називається.

Лисенко поважно сидів за дерев’яним столом у розкішному кабінеті. У своєму царстві, бо з нашого міста він ще вчора поїхав до себе. Відстань між нашими містами невелика, тож дозволяє швидко доїхати до відділку. Востаннє я тут був, щоб забрати Іванку, визволити її від несправедливого ув’язнення. Мимоволі усміхнувся із гіркотою на вустах, тоді була подібна ситуація, тільки в той час я знав, де кохана, а зараз... Начальник різко схопився, коли двері до кабінету відчинились без стуку. Він одразу зблід і змарнів, вочевидь, у моїх очах побачив неладне. Знав би він, що у голові коїться, ще не так би побілів.

— Ви роками з відкритою ненавистю намагались запроторити мене за ґрати, адже я невловимий злочинець. Та чим ви кращий? Може, тим, що приховали злочин власного племінника? Замість того, щоб покарати його, дозволили втекти і скоїти ще гірший злочин.

Лисенко одразу підтиснув губи у тонку лінію й опустив погляд. Я не зразу зрозумів його реакцію, це гнів чи відчай? Секунди повільно повзли, та начальник і не думав видавати хоч якісь звуки. Чоловік знесилено опустився на шкіряне крісло, навалюючись на нього своєю чималою масою тіла. Поволі підтягнувся ближче до столу і сперся на нього руками.

— Сідай. Поговоримо.

Голос стомлений і розбитий. Що неабияк здивувало і трохи вгамувало мій запал. Я поволі підійшов до столу і сів навпроти. Скільки разів уникав цього кабінету, а зараз сам прийшов. Земля справді кругла. Своїм мовчанням начальник дозволив мені почати розмову першим. Я розповів про психіатра і всю інформацію, яку мені люб’язно розповіла його сестра. Розповідав спокійно, однак нотки звинувачення іноді проскакували. На диво, Лисенко теж виглядав спокійним, певно, дізнався від близької родички про нашу з нею розмову.

— Я дам моїм хлопцям нові орієнтири і всіма силами доведу цю справу до кінця. Ніхто у цьому світі не знає, як правильно жити, всі роблять помилки, керуючись почуттями, бажаннями, цінностями. У мене одна сестра, нещасна і побита життям. Сина я не маю, зате маю племінника, якому віддавав усе, що лише міг. Та чи добре вчиняв? Сергій мав батьківської підтримки ще більше, ніж інші діти від рідного батька. Тільки нічого корисного вона йому не принесла. Оксана мовчала про сумніви щодо його психічного здоров’я, а я далекий від цього і нічого не помічав. Після крадіжки повернув до камери зберігання усі свої збереження, підробив заяву за власним бажанням і придумав для оточення легенду переїзду за кордон. Думав, він помилився, трохи побалується і повернеться, а хороша репутація стане у пригоді. Тільки тепер все з ніг на голову перевернулось і весь шлях, який я вперто йому прокладав, зруйнувався назавжди. Мені шкода Іванку, бо вона дуже хороша дитина. Шкода ваших малих дітей. Шкода тебе, бо, як би я цього не заперечував, ти розумний і гідний чоловік. Шкода сестру, яка страждає. Шкода Сергія, бо він зруйнував своє життя остаточно. І себе шкода, бо на такій посаді, у зрілому віці, сиджу і не розумію як далі бути.

Я нічого не сказав, бо не знайшлось слів. Його слова змусили задуматись і поглянути на ситуацію збоку інших. Мовчки підвівся і простягнув руку, очікуючи відповіді на ручкання. Лисенко подивився на мою руку, підняв погляд до очей і гірко всміхнувся. Чоловік теж із видимими зусиллями підвівся і мужньо потис мою долоню.

— Ми робимо все, щоб їх знайти. Знай це, Руслане.

— Знатиму!

...

Ближче до вечора я наважився покинути будинок-схованку і вперше поїхати додому. Нарешті поглянути дітям у очі й відповісти на таке важливе запитання: «Де наша мама?». Дорогою встиг накинути кілька найбільш підхожих варіантів, тільки чи розрадять вони діток? Я ж і не брехатиму їм, бо і сам не знаю, де моя кохана зараз знаходиться. У тому, що дізнаюсь, почав сумніватись. Забороняв нав’язливим думкам лізти у голову, але вони все одно полонили відчаєм розум. Де ти, кохана? Де ти? З якою радістю я приїжджав до «діамантового» дому, наче магнітом тягнуло до Іванки, і ніщо не могло цього змінити. Ні труднощі, ні час, ні рутина. Кожної ночі засинав, тонувши у небесній блакиті й огортаючись у золоті коси, які своєю ніжністю пестили тіло приємніше за шовк. Прокидався, аби побачити кохану, яка дбайливо піклується про Анечку, віддаючи їй безмежну любов. Або відчував на собі її погляд, коли вона розглядала моє обличчя. Прокидався, щоби схопити її у мужні обійми і ледве відпустити за п’ятим дзвенінням будильника. Як жити без цього зараз, я не просто не розумів, навіть не хотів починати. Бо не життя це, а лише існування. Раніше, коли я навмисне став мертвим для Іванки, думав, що роблю для неї ж краще. Тільки зараз, втративши її, розумію, якого нестерпного болю завдав коханій. Тільки чи до кінця розумію? Ні, вона пережила ще гірші страждання, бо не мала надії на моє повернення, а я все ще маю, і хапатимусь за неї усіма силами.