Розділ 4

Руслан. 11 травня 2023 рік.

Дарма я вважав себе королем цього життя і був настільки осліпленим власною величчю. Людина – лише тимчасове створіння, не здатне вирішувати те, що дійсно важливе в цьому світі. Доля приготувала мені удар, та такий, що з вигляду сильний лідер зігнувся навпіл, безсило впавши на коліна. Всі плани, які я так прагнув втілити в життя, розсипались, мов попіл, щоб розвіятись вітром і зникнути без сліду.

Із книжки «Діамантовий шрам».

Я прокинувся у незнайомій кімнаті. Чи знайомій? Щоб усвідомити, що навколо відбувається, знадобилось кілька хвилин. За цей час встиг зрозуміти, що перебуваю у своєму будинку, який останні роки служить винятково за робоче місце. Як і коли я тут опинився – не пам’ятаю, та й взагалі щось із мозком не те. Все довкола здається сповільненим, а тіло наче ватяне, кожен рух дається із великими зусиллями. Скільки минуло часу? Що з Іванкою, дітьми? Незважаючи на поганий фізичний стан, я добре пам’ятав, що з нами сталося. Добре розумів, що повинен негайно вставати і продовжувати пошуки коханої, однак не мав сил, аби підвестись. Куди ж вони поділися? Таким слабким востаннє був, помираючи від раку, і, що гірше, у цій самій спальні.

— Прокинувся? — до кімнати зайшов Лютий, він тримав у руках тацю з їжею, запах якої умить викликав відразу, і я мимоволі зморщився. – Лікар так і казав, що ти скоро прокинешся.

— Який ще лікар? — рявкнув я, миттєво розгнівавшись від розуміння причин моєї слабкості.

— Твій терапевт, брате. Ти тоді, у парку, знепритомнів, я до смерті перелякався і викликав його на допомогу. От останню добу він тебе намагався трохи відновити за допомогою сну і спокою. Він наголосив, що нервове перенапруження тобі категорично заборонене, та цього не уникнути, тож доведеться приймати належні ліки.

Лютий встиг підійти до мого ліжка, він хотів покласти тацю на приліжкову тумбу, та я різким помахом руки вибив її з його рук. І так, сил для цього вистачило. Під гучний дзвін розбитого посуду ми зустрілись розлюченими поглядами, я вхопив брата за шию і притягнув до себе ближче. Щоб очі в очі передати власну лють. Крізь зуби прогарчав йому прямо в обличчя:

— Якого дідька ти дозволив накачати мене снодійним і заспокійливим? Через тебе я втратив цілу добу пошуків Іванки. Який ти мені брат після цього?

Микита вмить почервонів і почав труситись від злості. Він силою вирвався з моєї хватки і випрямився на повний зріст. Я ж знесилено опустився на подушки, весь мокрий від холодного поту. Якби вони не перетворили мене на безхребетного слабака, Лютий вже б отримав заслужений удар у сонячне сплетіння. Та його вбити мало. Подумати тільки, ціла доба безглуздого валяння у ліжку, коли кожна хвилина важлива.

— Вірний! Гадаєш, ти зараз у стані вирішувати проблеми? Якби не я, то ти валявся б незрозуміло скільки часу у тому парку, а потім у лікарняній палаті, ще питання якого відділення. Доки твою зруйновану шоком нервову систему перезавантажили сном, я ні на мить не перестав шукати Іванку – дружину мого єдиного брата, матір моїх племінників.

У кімнаті запала тиша, однак вона наскрізь намагнітилась електричними імпульсами гніву і люті. У кожного своя правда і своя біда. Злісний погляд Лютого вмить змінився на розчарування, і я зрозумів, що він не зміг нічого знайти. Від розпачу заплющив очі і відвернув голову від брата. Ненавиджу бути безсилим і безпорадним, це гірше за смерть.

— Наші люди самотужки намагаються відтворити події вчорашнього ранку і на камерах відеоспостереження прокладають маршрут позашляховика. За матір’ю Сірого цілодобове спостереження, за Лисенком теж. Поки корисної інформації нема, але вона обов’язково з’явиться. Діти добре, вони під наглядом обслуги і посиленої охорони будинку. Наші справи, якщо вони тебе ще цікавлять, теж йдуть у нормальному режимі.

Нічого не скажеш – молодець, дійсно добре попрацював. Нам зараз вкрай необхідно знати, що робить дядько і мати Сірого, адже він настільки примітивний, що обов’язково з ними зв’яжеться і неодмінно проколеться. І якщо поліцейські, які мають доступ до всіх камер у області, не змогли зафіксувати траєкторію руху автівки без номерів, то наші хлопці дивовижним чином це зроблять. Єдине, що хоч трохи радує, так це здорові діти, тільки як вони можуть бути добре без матері, найкращої матері у світі? Я нічого братові не сказав, він вже накоїв помилок, і їх не виправити, адже час назад не повернути. Не знаю, це подіяло перезавантаження мозку чи я сам додумався, та в голові чітко побудувався план, за яким варто спробувати діяти. У крайньому випадку, це краще, ніж сидіти склавши руки. Мати Сірого таки допоможе зробити крок до порятунку Іванки, тільки чи продуктивним він виявиться?

— Чекай на мене внизу, поведеш авто.

Сухо наказав, навіть не глянувши на брата. Через годину ми вже їхали не вдвох, а втрьох до матері Сірого. Третього пасажира підібрали у найкращій приватній психіатричній клініці нашого міста. За хорошу винагороду лікар-психіатр погодився допомогти хоч трохи залізти у голову того психопата. Без особистої зустрічі це складно, однак я спробую і найменший шанс. Він довго розпитував пані Оксану про дитинство Сірого, вивчав після згоди жінки його кімнату й особисті речі. Ми з братом в цей час мусили бути навулиці, щоб не заважати їхньому особистому спілкуванню. Очікування виявилось складним, я намотував круги територією, поринувши у важкі роздуми. Наче чужий і такий простий двір, а я розумію, що саме тут виросла моя кохана. Бігала безтурботно по траві, вчила свої лекції на лавочці біля річки і мріяла стати щасливою у майбутньому. Знала б вона тоді, що саме той час і був щасливим, бо потім доля перетворила її життя на випробування, із невеликою перервою на хороші миті. Як мало часу ми у розлуці, а мене ламає без її запаху, дотиків і ніжного голосу. На інстинктивному рівні відчуваю, що їй там дуже погано, а як допомогти – не розумію. Хай тільки доля допоможе її знайти, і я більше ніколи не втрачу пильність і не дозволю Іванці страждати. А що буде із Сірим, навіть думати боюся, бо розумію, що кожна година робить мене у рази жорстокішим.