Розділ 2

Руслан. 24 травня 2023 рік.

Вмостився на шкіряне крісло у власній спальні, поранену ногу розслабив і подав уперед. До сьогодні вдавалось знайти спокій у місячному відбитку у ставку, у тремтячих листочках верби. Зараз же краєвид за вікном ще більше дратував, бо дівчина так само тремтіла в сусідній кімнаті, а у воді не місяць, а її перелякані очі відбивалися. Що ж вона так душу мені бентежить?

Із книжки «Діамантовий шрам».

Трагедія виявилась ще гіршою, ніж очікувалось. Про те, що від будівлі не лишиться майже нічого цілого, і говорити не варто, все очевидно неозброєним оком. Пожежа настільки потужна, що рятувальники виглядають безсилими на її фоні. Тільки це не найгірше, справжня біда криється у смертельних наслідках пожежі, адже рятувальники не змогли вчасно допомогти двом працівникам. Нещасні були близько до місця, де стався вибух, а тому не мали жодного шансу на порятунок. Ще трьох робітників, із опіками різних ступенів важкості, на моїх очах, зі стогонами болю і нестерпних мук, що роздирали душу, відвозили до «карет швидкої допомоги». Бачити подібне нестерпно. Здавалось, я стояв посеред пекла, яке чомусь розкрилось саме у нашому житті. Поки лікарі і рятувальники робили свою роботу, я, як власник постраждалого об’єкту, спілкувався із поліцейськими. Мені ставили банальні запитання, на які я відповідав, однак не до кінця розумів, про що йдеться. Аж поки не почув інформацію, від якої, незважаючи на пекельний жар від полум’я, крижані мурашки розповзлись по тілу, а роботу мозку перенаправили геть у інше русло.

— Ви повинні дещо знати! Вибух такої потужності не спроможний викликати жоден прилад, який використовувався на вашому будівництві. На підставі цієї інформації ми робимо припущення, що причина ховається у вибуховому пристрої, який хтось навмисне саме сюди підклав. У вас є вороги? Або якісь припущення, хто міг на таке піти?

Не встиг я до кінця сприйняти інформацію, як отримав значно сильніший удар у спину. Здавалося б, гірше і бути не може, тільки це був лише початок справжньої біди. Маленький шматок отрути перед початком справжнього ядучого бенкету. За нашими спинами із гучним свистом шин по асфальту чорний позашляховик зірвався з місця і миттєво зник з поля зору, ховаючись у жахливій суміші пилу і диму. Саме у цю мить все довкола затихло і зупинилось. Щось всередині мене обірвалось, щось дуже цінне і важливе, біль і спустошеність принесли відчуття нестерпних мук. Ні, я ще не розумів, що саме сталось, не побачив біду на власні очі і не почув про неї від стривожених поліцейських, які покинули минулу роботу і поспіхом збіглись до стоянки. Чомусь, вони там затримались, саме у тому місці, де я залишив свій автомобіль, і, що найважливіше, – кохану жінку всередині нього. Виявляється, я не стояв на місці, а йшов, повільно чи швидко – не знаю, та кожен проклятий крок ніс ближче до нестерпної, неминучої муки. Тільки побачивши відчиненими всі дверцята, які дозволяли оглянути порожній автомобіль, я зрозумів, що сталось. Мою Іванку викрали. Безжально вирвали кохану з нашого щасливого життя просто під моїм носом. Пожежа – лише маневр, аби відвернути увагу, щоб я втратив пильність і особисто дозволив вирвати власну душу. Хто? Чому? Для чого?

Відповіді на всі запитання знаходились у руках одного з поліцейських. Чоловік простягнув до мене річ, яка з блискавичною швидкістю змусила повернутись у минуле і прожити його заново. Я повернувся у ту мить, коли вперше, у мареві болю, побачив золоті коси і перелякані сині очі мого янгола-охоронця. Найціннішої і найбажанішої жінки у житті злочинця. Її я теж вкрав, хай не особисто, однак руками моїх хлопців, а значить – власними. Вкрав від нареченого, хай і такого підлого, не вартого навіть кінчика її нігтя. І цей божевільний, розтоптаний мною негідник, вирішив відплатити тим самим. Вкрасти Іванку на моїх же очах, щоб я відчув його біль. Аби бумерангом повернути приниження й поразку. Мов заворожений, стояв біля автомобіля, тримаючи у руках бумеранг, простий пластмасовий бумеранг червоного кольору. А за відчуттями здавалось – це металевий прут, розпечений до яскравого червоного кольору, який пропікає шкіру до кісток і в’їдається в неї пекельним жаром. Тоді я зрозумів, що найбільшою помилкою може виявитись – недооцінення ворога. Я був надто засліплений власним щастям, щоби думати про жорстоку реальність. Гадав, компромат може втримати його на відстані і приструнити. Цьому у доказ були роки мовчання і смиренності. Та все це виявилось моєю помилковою точкою зору. Бо Сірий не дрімав, виношував новий божевільний план помсти, щоби продумано і впевнено знищити наше щастя. Тоді я твердо вирішив, що знайду його, ритиму землю голими руками, та все одно знайду. Поверну кохану додому, а його більше не пожалію, зітру з лиця землі безжальним покаранням.

Прийняти рішення легко, а от втілити його у життя – випробування непосильне, як виявилось. З моменту того злощасного ранку минуло вже довгі два тижні, чотирнадцять проклятих днів, триста тридцять шість годин душевного болю. Перші дні я намагався щось робити, наполегливо стукав у всі двері, а інколи стукали у мої, і близькі люди зізнавались у зраді. Тоді емоції і нестримне бажання вирішити все якнайшвидше тримали мене у тверезому стані, та коли все виявилось марним, я просто здався. Зневірився і втратив усю силу, як фізичну, так і силу духу. Останні дні я весь свій час проводжу замкненим у власному кабінеті, у старому будинку. Будинку, стіни якого просочені болем, зрадами, безвихіддю і нескінченними переговорами про вигідні незаконні поставки золота. Перебувати у «Діамантовому» маєтку без моєї Іванки нестерпно. Бо кохана є його душею, світлою, чистою і теплою. Якщо це доля вирішила мене покарати, то до чого тут Іванка? Вона не заслуговує на страждання, тільки я. Заливаючи біль міцним алкоголем, я безперестанку думав про кохану. Як вона? Що з нею встиг зробити той нелюд? Чи надіється на порятунок від мене? І розумію, що їй погано, що він ображає її постійно, і що вона чекає на мене кожної секунди, плекаючи у серці надію, а я... Перевів розбитий і затуманений алкоголем погляд на майже порожню пляшку і жбурнув нею у вікно, а воно ж і не подумало розсипатись. Бо я настільки п’яний, що несила керувати власним тілом. Від шаленої злості на себе різко підвівся і кулею вискочив з кабінету, вибіг сходами на другий поверх, відчинив вікно у гостьовій спальні. Вітер колихав тоненькі гілочки плакучої верби, які створювали дрібненькі хвилі у ставку. Так красиво і спокійно, а в мене розпечена лава тече судинами замість крові і змушує все горіти зсередини від нестерпного болю. Чого ж це сонце так яскраво світить? Чому ставок такий чистий і прозорий? І чому ця верба досі не висохла? Через мить я відчув холод від води, бездумно стрибнув у ставок із другого поверху. Як колись, коли витягував тендітну дівчину із самого дна. Скільки б всього я зараз віддав, щоби знову торкнутись її шовкової шкіри і заховати в обіймах найдорожчу людину у світі? Я б усе віддав, усе, що лише маю. Тільки кому? Не допомагають гроші, коштовності, не допомагають найдорожчі детективи, все марно. Краще б я тоді не вижив, краще б не зазнав ще більшого болю. Помирати, знаючи, що кохана людина щаслива, хай і не з тобою, набагато легше, ніж жити у невідомості чи жива вона.