Розділ 1

От і закінчився мій щасливий сон. Знову занадто швидко, так, щоб лише мигцем побачити бажане – і знову до жорстокої реальності. Знову до довгого і болісного дня, який може закінчитись безсонням.

Із книжки «Діамантовий шрам».

Іванка. 10 травня 2023 рік.

Зібралась я дуже швидко, накинула перші речі, які потрапили під руку. Закрутила волосся у ґульку на потилиці, нехтуючи гребінцем. Байдуже, зараз мені не до вигляду. Вхопила свою сумочку, закинула її на плече. На ноги взула кросівки. Поспіхом підійшла до ліжечка донечки і поцілувала її у щічку. Вибігла з кімнати і зайшла до синочка, поцілувала його у руді кучері на чолі, не стрималась і усміхнулась. Ось що головне – здорові діти, навіть у таку гірку мить змушують радіти життю. У вітальні зустріла няню, швиденько все пояснила і зі спокійним серцем довірила їй дітей. Якби ж я тоді знала, як надовго розлучуся із моїми янголятами, ніколи б не вийшла з будинку. Замкнулася б у ньому і не виходила взагалі. Тоді я просто не розуміла, що означає втратити власну сім’ю. Так, у мене померла мама, я втрачала Руслана, та це не можна порівняти із тим болем, який поглинув мене цього злощасного дня. Бо тоді я мала віру у майбутнє і близьких людей поруч, а тепер у мене відбирали всіх і все. Підло і безжалісно вирвали від рідних. Так, щоб корчилась від душевного болю, щодня розуміючи, що полегшення не настане ніколи.

Руслан чекав на мене в автомобілі, я швиденько чкурнула на переднє сидіння – і авто одразу зірвалось з місця зі свистом шин. Він нервово комусь дзвонив знову і знову, а коли не отримував відповіді – лаявся собі під ніс. Мені стало ще гірше, бо давно вже не бачила його у такому розлюченому стані. Хоч би це нервове напруження не дало негативний вплив на його здоров’я. Я постійно боюся рецидиву, хоч і мовчу про це. Вдруге ми б цього не пережили. Щоб не доводити його до ще більшого стресу своїми сльозами, я відвернулась до вікна. Раптом відчула дотик теплої долоні до моєї руки. Здригнулась, бо нерви натягнуті, мов струни, навіть приємний жест приносить страх. Одразу повернулась до коханого і побачила погляд, сповнений тепла і підтримки. Заради мене він змусив себе заспокоїтись, навіть усміхнутись. Тільки він так може, щоб у голові вирував ураган, а на обличчі щира і спокійна усмішка. І я розумію, що це лише для мене. Для єдиної жінки у світі, яку він без тями кохає. Впевнена, Руслана зовсім не турбують фінансові збитки, ми щороку витрачаємо на благодійність у рази більше. Йому важко від того, що важлива частина мого життя зруйнувалась. Частина, яку саме він придумав і допоміг втілити з розумом. Коханий бачив, як я горю цією справою, і теж почувався задоволеним. Він все життя віддав, щоб стати тим, ким є зараз, тому розуміє, як сильно затягує у себе улюблена робота.

До будівництва залишалась досить далека відстань, а чорний стовбур диму вже добре виднівся над будинками сусідніх вулиць. У цю мить стало дуже боляче, бо я все ще сподівалась, що пожежа незначна. О ні, про що ж я зараз переживаю? Там же працює не одна бригада робітників. А якщо є постраждалі? Чи навіть померлі? Ми ж найняли дві бригади робітників, які працювали у дві зміни. Літній час дозволив завдяки тривалому світловому дню, тож роботи починались з ранньої днини, а завершувались ближче до ночі. А це означає, що на момент вибуху у клініці перебували люди. До мене лише зараз почав доходити весь масштаб трагедії. Навіть не треба було вдихати чад, він почав мене душити здалеку, перекриваючи потік кисню до легень. Вигляд диму змусив Руслана збільшити швидкість, і ми досить скоро наблизились до території будівництва. Або ж мені просто здалося, що скоро.

Довкола клініки панував хаос, лунали сирени «карет швидкої допомоги», до них заносили поранених працівників. Я бачила страждання людей і раніше, не раз чула крики болю, однак ніколи не переживала стільки мук, як зараз. Бо раніше я рятувала поранених, а що тепер? Це ж на моєму будівництві вони постраждали, а отже – присутня і моя провина. Пожежні автомобілі закривали собою весь периметр довкола будівлі, рятувальники тушили пожежу, яка і не думала вщухати. Я ж таке величезне полум’я бачила лише по телевізору, і ніколи б не подумала, що побачу наживо. Руслан наказав мені залишатись в автомобілі, а сам поспіхом вискочив навулицю і попрямував до натовпу людей. А в мене все відбувалось у сповільненому режимі, так само, як і тоді, коли нас обстрілювали з усіх боків у закинутій лікарні. І байдуже, що зараз я на безпечній відстані, перед моїми очима згорає вщент робота останнього року. Ще вчора я ходила тут у світлій сукні, на шпильках, із красивою зачіскою і ніжним макіяжем. Мені почепили на голову білу каску і допомагали переступати дрібні перепони, з обережністю підтримуючи за лікоть. Ще вчора я бачила простих робітників як фон, навіть не звертаючи на них увагу. Я озиралась довкола і раділа кожній рівненькій стіні і панорамним вікнам, які вже встигли відмити до ідеального блиску працівники клінінгової служби. А зараз білі стіни огортались яскравим полум’ям і чорним димом, а вікна розлетілись на дрібні уламки. Стіни, які повинні рятувати людей від біди і дарувати нове життя, завдали їм болю і принесли горе. Хіба можна все повернути? Та й якщо можна, чи варто? Виявляється, предмет обожнювання миттєво перестає таким бути, коли він просочився горем.

— Пані Іванно, вам небезпечно тут залишатись! Я проведу вас у більш надійне місце.

Не знаю як, та я встигла вийти навулицю і до мене підійшов незнайомий чоловік. На ньому була уніформа рятівника, а обличчя, забруднене чадом, сильно контрастувало з яскравою каскою. Я кинула на нього короткий погляд і знову, мов заворожена, дивилась на величезні язики полум’я. Відчувала жар на собі, який доносився гарячим потоком повітря, наче пекельний вітер. Не знаю чому, та я не хотіла нікуди йти і щось робити. Тільки сльози і ступор не допоможуть, і треба збиратись, аби виправляти наслідки. В цю мить я намагалась, але так і не змогла тверезо мислити, мені сказали йти – і я покірно погодилась. На ватяних ногах пройшла туди, куди мені вказав незнайомець. А коли зайшла за наш автомобіль, то відчула як сильні руки схопили мертвою хваткою мої плечі і притиснули до обличчя серветку, змочену чимось удушливим...