Пролог

Між двох вогнів, між двох стихій, між двох титанів і між добром і злом. За що ж я так покарана? Хіба можна було опинитись між двома запеклими ворогами? Той, хто писав мою долю, не поскупився на божевільні і жорстокі повороти. З дитинства все йшло не так, як у інших, а зараз взагалі перетворилось на суцільний кошмар.

Із книжки «Діамантовий шрам».

Як часто ви задумуєтесь про те, що ваше щастя може обірватись будь-якої секунди? Одна коротка мить... і все найдорожче у житті розлітається на купу дрібних уламків, які вже не зібрати воєдино ніколи. А якщо і зібрати, то що робити з гострими мов леза краями, які спогадами ранитимуть любляче серце? Кажуть, що людина звикає до всього, бо час – найкращі ліки. А я скажу, що час – це лише стіна, яка закриває собою минуле. Так, вона щороку стає міцнішою і ширшою, але це в жодному разі не змінить того, що за нею ховається.

Якщо після першої розлуки з коханим я змогла забути образи і біль, які довелось стерпіти на відстані, то цього разу все набагато складніше. Адже я сама доклала чималих зусиль, щоб війна між Русланом і Сергієм закінчилась назавжди. Ніколи б не подумала, що здатна вирішити долю іншої людини. Та все-таки жорстокість і біль змінюють тебе до невпізнанності, диктують власні правила. У перетягуванні каната між суперниками саме я стала гострим кинджалом, який раз і назавжди розрізав товсті нитки ненависті...

Сергій не зміг пробачити нам наше щастя і залишитись осторонь. Його зовсім не спинили погрози Руслана, навпаки ж – змусили придумати жорстокий план помсти. Доки ми тонули у теплих водах любові, ніжності і пристрасних почуттів, ворог тонув у трясовині підлості, змішаної з ненавистю. І йому таки вдалося зруйнувати між нами дамбу, щоб стрімливо спустити на наші голови потоки гіркоти і болю.

...

Іванка. 10 травня 2023 рік.

Все почалося теплого і спокійного травневого ранку. Я прокинулась погодувати донечку пляшечкою молока, вона полюбляє на світанку наїстись до схочу і продовжити сон майже до обіду. Знаю, що варто вже відучити, але поки не можу, бо надто солоденько пухкі щічки смакують із пляшечки. Ми назвали її Анечкою, бо саме так звали матір Руслана. Він не наполягав на цьому імені, так захотіла я, щоб порадувати його любляче серце. Хоч якось загладити провину, адже я розбила всі його спогади. Тоді я думала, що мала на це право, та з часом зрозуміла, що вчинила непоправне. Мама – це святе, я би, певно, не пробачила, якби хтось так зі мною зробив, з пам’яттю моєї матусі. Ми ніколи до теми кришталевих ваз не повертаємось, але я надто добре їх пам’ятаю. Намагаюсь не думати про помилки минулого, однак не завжди виходить. Та ці короткі миті суму – ніщо, у порівнянні зі спокійним і переповненим щастям життям.

Я і подумати не могла, що шлюб може бути настільки чудовим, без перебільшення. Для Руслана мені хочеться робити все, що у моїх силах, і те, що не в силах, теж. Я не відчуваю перед ним страху, взагалі. Коли він йде у справах, приходить смуток, а не радість і полегшення. А коли повертається, наново оживаю у передчутті чуттєвої зустрічі. На рівні підсвідомості я ненавмисне порівнюю минуле життя з Сергієм і теперішнє з Русланом, щоразу дивуючись, як страждала раніше і яка щаслива сьогодні. Зараз мені не треба стомлюватись від роботи по дому і цілодобовому догляді за дітьми, бо є довірені люди, яким я щиро за все вдячна. Поряд з Русланом я почуваюсь коханою і жіночною дружиною, а вже потім мамою і хазяйкою. Можливо, питання у грошах? Думаю, ні, бо він міг би цього всього і не робити для мене, якби не хотів. Міг би перетворити мене на свою рабу, бо я б ніколи від нього не захистилась, не стало б сил. Тільки він би ніколи не зміг, бо не має у серці підлості. А ще я регулярно ходжу до університету, коханий особисто мене підвозить кожного ранку і забирає після навчання. Інколи з повним автомобілем вередливих малюків, які заскучили за матусею. Якщо Андрійко – руденький і синьоокий хлопчина, то Анечка – точна копія свого батька, бо має темне волоссячко і зелені оченята. Вони наші копії, тільки трохи поміняні місцями. Цікаво яким буде третій малюк? Я ще не встигла зізнатись Русланові, але у нас вийшла незапланована вагітність. Мені б хотілося зробити це красиво, та ще не придумала як, бо сама недавно дізналась. Думала, що це просто збій гормонального фону, та про всяк випадок зробила тест, і яким же величезним було здивування, коли він показав позитивний результат. Треба буде сьогодні з Адріаною порадитись, у неї фантазія краще працює.

Адріана – моя найкраща подруга, уявіть собі, нарешті я її знайшла. Ми познайомились в університеті, ще першого навчального дня, і одразу порозумілись. Вона теж трохи старша за інших, бо після закінчення медичного коледжу народила сина і сама підіймала його. Щоб не збожеволіти від самотності, продовжувала самостійно вчитись і поглиблювати свої знання у медицині. А коли хлопчина пішов до садочка, вона знайшла у собі сили, щоб знову піти на омріяне навчання. Можна сказати, ми обидві здійснюємо заповітну мрію, хай і із запізненням у кілька років. Тільки мені значно легше, бо я маю поруч Руслана, який готовий підтримати кожної хвилини, лише б я попросила. Хоча не все так погано і у подруги, бо в одного прекрасного чоловіка загораються очі, коли він бачить її у нас в гостях. Я зауважила захоплений погляд ще на нашому з коханим весіллі, і з того часу нічого не змінюється. Грізний і впевнений у собі Лютий починає червоніти і губитись, стає ненадовго добрим Микитою, якого так важко розгледіти у грізному чоловікові. Обожнюю спостерігати за такими митями, коли небезпечні бандити перетворюються на закоханих хлопчаків. Тільки це все лише мої спостереження, бо подруга на цю тему ні слова, а Лютий тим більше, його б я і не наважилася розпитувати, для свого ж блага. Сподіваюсь, час зведе хороших людей і допоможе їм разом забути погане минуле. Адже у нас із коханим вийшло. Чому погане? Бо Адріану зрадив чоловік, якого вона віддано кохала. А Микита… хіба може людина бути щасливою на самоті? Ні! Саме так каже Руслан, він зізнався, що ніколи не кохав раніше, тому не був щасливим. Так само і дотепер живе Лютий.