Епілог

Сенс життя не в тому, щоб чекати, коли закінчиться гроза, а в тому, щоб вчитися танцювати під дощем.

Вівіан Грін

Іванка. 2021 рік

- Пан Руслан запитує, коли Ви зможете спуститись?

- Дайте мені ще пів години на самоті!

Із моєї кімнати покірно почав виходити натовп у вигляді стилістів, прислуги, фотографів. Останніми вийшли нянька з Андрійком, якому дуже сподобався довгий шлейф моєї сукні, і він не хотів його нізащо відпускати. Чим більше він дорослішає, тим важче впоратись із його сміливим темпераментом. Сукня ще потрібна для урочистостей, тому її варто вберегти від маленького шкідника. Та синочок не єдине створіннячко, яке намагається всіма методами привернути до себе увагу – вже кілька місяців з ним змагається сестричка у моєму круглому животі. Крихітка майже не стихає і завжди нагадує про себе сильним штовханням, боюсь, народиться ще більшою дзиґою. А насправді я безмежно зраділа, коли шість місяців тому дізналась про другу вагітність. Бо це другий шанс, щоб подарувати коханому дитину, так, як і має бути, без мовчання і розлуки. Бачити його щасливу усмішку, коли торкається живота й отримує відповідь маляти, як захоплюється вагітністю і допомагає у всьому.

У повній тиші обережно підійшла до шухляди з прикрасами. Взяла «діамантовий шрам» обережно торкнулась подушечкою пальця камінців і знову повернула на своє місце. Бо сьогодні настала мить, якої я боялась так і не дочекатись у своєму житті. Відкрила мамину шкатулку, ту саму, яку вона просила відкрити на вісімнадцятиріччя. Вийняла з неї записку і розгорнула перечитати слова, що мені залишила найдорожча людина у житті, яку я втратила назавжди.

«Люба моя дівчинко! Сьогодні ти стала повнолітньою і дорослою. Мені так шкода залишати тебе самотньою у цьому нелегкому світі, цей біль ні з чим не зрівняти, нічим не заглушити. Я щиро вірю, що ти такого не переживеш і не відчуєш. Мені не судилось бути поруч у важливі моменти твого життя, тож залишаю тобі маленький подарунок, що зможе торкнутись твоїх грудей, твого серця. Я прошу тебе надіти цей кулон, коли ти будеш нареченою у красивій сукні, у найщасливіший день твого життя. Щиро вірю, що ти зможеш пізнати справжнє кохання від гідного чоловіка, який робитиме тебе щасливою все життя. Коли казатимеш «Так» біля вівтаря, я підтримуватиму тебе камінчиком на грудях. Люблю тебе безмежно! Мама.»

Сльози покотились по щоках. Я вже читала ці рядки у вісімнадцять. А потім – у весільній сукні, і плакала від горя, бо жодне слово не збігалось із відчуттями у той день. Я не кохала, не була щасливою і не змогла одягнути прикрасу. Сьогодні все по-справжньому, і я гідна надіти маленький кулон із білого золота і крихітного камінця. Мама мала рацію, бо я одразу відчула полегшення і тепло, що розлилось у грудях, як тільки прикраса торкнулась шкіри. Лише зараз весь образ став повноцінним і завершеним. Із мене зробили справжню принцесу, вбрану у найдорожчі тканини і коштовні деталі. Я дозволила собі стати частиною розкішного життя без відчуття провини. Навчилась закривати очі на метод їхнього заробітку, не думати про цей момент. Разом з Русланом ми почали займатись доброчинністю і допомагати дитячим будинкам. А ще – хворим на рак людям. Думаю, не так важливо, звідки ці кошти, головне – куди вони потрапляють у кінцевому результаті.

Я спускалась сходами до коханого чоловіка, повільно і впевнено, під спалахи фотоапаратів і бурхливі оплески гостей. Ми обов’язково будемо щасливими, бо вже такими є. Весілля – лише урочистий доказ, бо справжні вже давно з’явились. Один завзято аплодує на руках у батька, а другий – добряче округлив тоненьку талію нареченої.

Ми сказали одне одному «Так» із неймовірно сильними і приємними почуттями всередині. Вперше я бачила сльози в очах мого могутнього чоловіка, та й сама не стримувала емоції. Ця мить коштувала всіх бід і розчарувань, ми вистраждали своє щастя сповна. І більше нема такої сили, яка б змогла похитнути міцність нашої сім’ї.

Вже ввечері гості добряче веселились танцями і підспівуванням відомим артистам. Руслан вчив танцювальним рухам Андрійка, а той кумедно повторював і не думав стомлюватись. Я ж сиділа за столом наречених, який був на певній височині, і спостерігала за всіма зі щирою усмішкою. Василь Степанович кружляв у танці свою дружину. Похмурі хлопці Руслана геть вийшли зі звичного образу і завзято клеїли дівчат з мого курсу. Ті ж були на сьомому небі від радості і підморгували мені з вдячністю. Я знайшла справжніх подруг, з якими легко йти навчальною стежиною, та й життєвою теж. Вони пішли вчитись після медичного коледжу, тому ми майже ровесниці. Я змогла відчути себе молодою і живою, без купи проблем і переживань. Мені більше не треба виживати у цьому світі, Руслан дав відчуття справжнього життя.

На день весілля коханий зробив мені особливий подарунок. І знову – у папці з «діамантовим» знаком. Всередині був план клініки, яка спеціалізуватиметься на штучному заплідненні. Поки я навчатимусь і ростиму у професійних досягненнях, по цеглині підростатиме моя клініка. Щиро вірю, що зможу стати гарним спеціалістом і даруватиму надію таким жінкам, як моя мама.

- Це неймовірний подарунок! Я щаслива, коханий. Вибач, але у мене немає подарунка для тебе.

- Пам’ятаєш, я казав тобі, що не маю у житті справжніх цінностей, таких, які за гроші не купити?

- Так.

- Ти зробила неможливе – і подарувала їх мені.

Щиро всім дякую за увагу! Продовження цієї історії ви знайдете на моїй сторінці у другій книзі дилогії під назвою "Діамантовий шрам. Уламки минулого".  Запрошую до прочитання!