Глава 7

VII

Чорного, як воронове крило, волосся... але ніколи було міркувати, дивуватись, треба було поспішати, готуватись до вечері. В голові моїй вже вклалися думки,— я знав, що робити, але я не хтів, щоб вони їхали за кордон на вірну смерть.

Рівно о восьмій годині я одчинив двері малої їдальні, Стефан і Броніслава були вже там, вони обоє пішли мені назустріч з простягнутими руками.

— Бабуня почуває себе негаразд,— промовила з променистою усмішкою Броніслава,— вона залишилася в своїх покоях, а господинею буду я, тому прошу шановне панство до столу.

Ми посідали. Броніслава була чарівною господинею. За вечерею розмова наша торкнулася європейської політики: лібералізму Людовіка Філіппа у Франції, становища Греції, Ірландії. І Стефан, і Броніслава були добре знайомі з ситуацією європейських держав. Коли Франц поставив на стіл десерт і каву і вийшов з кімнати, розмова сама собою перейшла зараз на події в Польщі.

— Пан ротмістр, звичайно, як і всі росіяни, думає, що Польща зробила велику помилку, розпочавши війну з Росією? Але ні, ми мали певні шанси на перемогу. Перший: турецька війна, даруйте, пане ротмістре, вона була для Росії нещасливою, і ми втеряли час, нам треба було оголосити війну під час турецької кампанії, і тоді ще не знати, на чий би бік потягло шалі перемоги. Другий: ворожнеча межи Костянтином і Миколаєм і третій: революції, що спалахнули по всій Західній Європі.

— І четвертий — настрій поляків, те, що кожен поляк ладен був вмерти за відбудування отчизни! — промовила з запалом Броніслава.

— То правда,— Стефан глянув на Броніславу, я перехопив той погляд,— він сяяв коханням, більше обожнюванням! — Пан ротмістр бачив поляків на полі і сподіваюсь,— він обернувся до мене,— може посвідчити, щодо поразки війська спричинився не брак завзяття війська, а відсутність талановитих керівників!

— Так, я бачив польське військо під Гроховим і під Остроленкою і згоджуюсь, завзяття ворога не раз поривало мене.

Очі Броніслави спалахнули гордим вогнем.

— Винен у всьому диктатор Хлопицький, він мусив одразу, з моменту детронізації Миколая, вшикувати весь край до війни: прикликати запасних, збільшити армію новими батальйонами піхоти й ескадронами кінноти, організувати посполите рушення, провести закони про знесення кріпацтва на Україні і в Литві, про наділ селян землею в Царстві. Треба було поробити запаси, придбати амуніцію, артилерію,— Англія і Франція постачали охоче нам все, але він не робив того, грався в лояльність, в додержання присяги, він не хтів війни, не вірив в перемогу польської зброї, і він причинився до поразки її.

Я мусив ступитись за Хлопицького.

— Диктатор мав рацію: я сам свідок великого завзяття й запалу польського війська, але ми, військові люди, ми мусимо міркувати математично, отже: польська армія на час революції мала тридцять два батальйони піхоти, двадцять вісім тисяч багнетів, тридцять вісім ескадронів, сім тисяч шабель, сто шість гармат. Мала ще запасних тридцять п’ять тисяч, всього разом сімдесят тисяч, а ми мали під Гроховим сто двадцять тисяч багнетів і шабель.

— В тім і помилка Хлопицького, що він дав фельдмаршалові час стягти російське військо. З початку революції наші сили були рівні.

— Ні, вони були більші, бо на нашому боці був ще спільник — запал! — перебила його Броніслава.

Стефан знову осяяв її промінням кохання.

Ці погляди з’ясували мені все: він кохав, він обожнював її, вона шанувала його, пишалася ним. Це горде серце не відало ще живого кохання.

— Так — запал,— підхопив її слова Стефан.— Хлопицький зробив усе можливе, щоб приголомшити його! Революційне військо не може вести оборонної війни, в його руці повинні бути і наступ, і ініціатива, воно — вогонь! Вогонь несе пожежу, коли вітром перелітає з даху на дах. Він злегковажив посполите рушення, а війна Вандеї, війна Гварільясів27 — найстрашніша війна.

— Згода,— в мені починало вже закипати почуття військового,— але князь мусить погодитись з тим, що, коли б не невдалість нашого фельдмаршала Дибича, під Гроховим ми б закінчили війну.

— Коли б поляки допустили до Грохова,— Стефан спалахнув.

— Не будемо сперечатись, я віддаю належну шану польському військові,— завважив я спокійно,— але коли б і виграли поляки кілька баталій, марна була думка перемогти Росію з її несходимими просторами, незчисленним військом, незміряним запасом військового припасу, одежі, харчів.

— Ми і не мали завдання перемогти Росію, лише оборонити Польщу, застерегти націю від всеруйнуючого московського деспотизму. Пан ротмістр важить шанси перемоги кількістю війська. О ні, історія дає нам приклади інші: хіба мала Греція не боролася з персами? Хіба Гельветійські кантони не оборонили своєї незалежності від можновладної Габсбургської держави? Двісті п’ятдесят років тому громадяни Голландії не боролися з всепереможними батавами Філіппа Другого, а зрештою: невпорядкована, невшикована Америка не поборола хіба залізних сил Англії?

— Так,— одмовив я,— ви маєте рацію, але не цілковиту; малі держави можуть боротися з великими, але лише під двома умовами: перша — велика ідея, що переймає вогнем і запалом всю націю, весь нарід. Тому мала Еллада й могла боротися з Персидським царством, тому Ганнібал подолав непереможні римські легіони, Вільгельм Оранський переміг могутнього Філіппа Другого. Поляки мали запал і захват національного ентузіазму, але це не була всенародна війна...

— Історію роблять тільки обрані Духом,— завважив завзято Стефан,— але я провадив далі:

— Не має Польща й другої умови, що забезпечує малим державам перемогу,— фізичних умов, віддаленості країни від ворожої держави. Віддаленість утруднює і дужчому ворогові постачання великих сил військових на чужу територію. Військо супротивника, віддаленого від своєї бази пустелями, морями, степами, тане на чужій території від браку харчу і військового припасу, а сили того, що воює на своїй території, ростуть з рідної землі. Сама географічна ситуація країни дає непереможні засоби оборони: хіба Гельветійські кантони одбилися б від Габсбургської держави, коли б їх не боронили снігові гори, урвища, скелі, а без допомоги морських хвиль та паводі морської голландські рибалки і крамарі, незважаючи на весь свій героїзм, не подолали б залізних батав іспанських та досвідчених маршалів Людовіка Дванадцятого. Польща, на жаль, межує з Росією і не має жодних природних кордонів.