Глава 4

IV

Прийшов я додому мокрий, заболочений. Гончаренко чекав на мене. В коминку вже потріскували дрова, стіл було наготовлено до обіду. Ледве встиг я переодягнутись і обсушитись, як в двері постукав Франц і увійшов до кімнати з срібною тацею в руках. Я сів до столу. Коли обід було скінчено і Франц забирав посуд, я звернувся до нього з запитанням:

— А багато дичини в лісі, що йде за парком?

Моє запитання якось схвилювало старого своєю несподіваністю.

— В лісі? — перепитав він.— Ні, проше пана, в тому лісі, що йде за парком, дичини немає. Де їй там втриматися? Розполохали селяни. Багато куріп’яток та дрохв на полі, знов дупелів саме переліт, і бекаси, і качки на чорному болоті, за селом. А звіра багато в Шпайовому лісі, туди панство завжди їздило на полювання. Якщо пан ротмістр бажають, Карл-воротар може провести пана ротмістра, він був ззамолоду мисливцем при графськім дворі.

— Спасибі,— подякував я,— то згодом, завтра я піду на куріп’яток. Я так і думав, що в цю пору їх повинно було бути багато в цій місцевості.

Франц уклонився знову, запитав, чи не буде якого розказу на завтра, і, коли я сказав йому, що жодного розказу не буде,— вийшов. Двері причинилися. Я пересів до коминка. Так було гарно простягнути ноги до вогню і поринути в солодку млість. Гончаренко був тут.

— Ну, що, Гончаренко,— запитав я його,— познайомивсь з ким? Розпитався, дізнався?

— Так що нічого й не розпитався, ваше високоблагородіє, бо це не дворище, а суща могила. Слуги — самі старці, ти до них, як до добрих, а вони все "не вєм", "не вєм". Ну, що вже баба, та ще стара баба! Як води в рот, прокляті, понабирали. Коли б хоч молодші, може б, діло вийшло, а з цих. Тьху! Сама порохня сиплеться. Нащот харчів, корму коням — все, що кажи,— дають, а нащот розговору,— просто аж сумно! Ходиш, мов дурний!

Гончаренко ще довго розкладав свої жалі, аж прийшов вахмістр з рапортом і перебив йому мову.

Вахмістр одрапортував, що патрулі повернулися з об’їздів і не знайшли нікого підозрілого у всій околиці. Я загадав вислати і на завтра скрізь патрулі і мати їм пильне око за корчмами і за всяким переїзжим людом. Корчми на Поділлі й на Волині були завжди притулком непевних і "збродних" елементів, а тепер, коли розбиті повстанці тікали через кордон до Австрії, в кожному селянинові можна було запідозрити когось з відповідальних осіб.

Пішов і вахмістр; я залишився сам. Жар ще дотлівав в коминку, легке ласкаве тепло розпливалось від нього по хаті. В вікна легенько стукав дрібний дощ; це був мелодійний звук, він навівав мрії.

Я співав гарно, голос у мене був добрий, як то казали, баритональний; рушничка і гітара завжди їздили зі мною. Де вже було не збереться компанія — Лисенко, співай!

— Гончаренко,— гукнув я,— дай-но гітару!

— Слухаю,— одказав з другої кімнати Гончаренко, увійшов і поклав її біля мене.

Тихесенько задзвеніли струни, я перебирав їх майже машинально. З голови не йшла пісня дівоча, що я почув був сьогодні в лісі. Наші полтавські я знав трохи не всі, це була зовсім нова; вона мені сподобалась і своїм голосом, і словами. "Ой, дівчина по гриби ходила, в зеленому гаї заблудила". Слова я запам’ятав добре, а голос такий оригінальний і якийсь молодий, широкий. Він звучав в мене в голові, але я ще не міг його виспівати... Це мене дратувало. Я одіклав набік гітару. "А! — майнула в голові думка,— запитаю Тасю, вона ж напевно знає всіх пісень". Я підвівся зачинити віконниці. На вікні щось лежало, це була книжка, мабуть, хтось з попередніх мешканців забув її. Дивно було, що ми з Гончаренком не знайшли її вчора. Та я не спинявся над цією думкою: книжка у поході — це такий дар долі, що годі й думати про те. Звідкіля вона взялась, давай лишень сюди!

— Гончаренко,— гукнув я,— на ранок почисть рушницю, наготуй все, підемо з Трезором на полювання.

— Слухаю.

— А тепер іди спати!

— Слухаю!

До цього Гончаренка не треба було двічі припрошувати. Він вийшов, я залишився сам. Я взяв книжку і підійшов з нею до каміна. Тиша огорнула мене.

В моїй руці був невеличкий томик в гарних обкладинках. Я перегорнув сторінку — і з книжки повіяло ніжним духом засушеної троянди. Це був "Конрад Валенрод" Міцкевича та революційні пісні Гошинського і переклади патріотичних пісень Томаса Мора до ірландців, Байрона до греків і других. Я вмів читати по-польськи, розгорнув книжку і поринув в неї. Час зник для мене. Одну за одною гортав я сторінки, історія Конрада Валенрода захоплювала мене. З кожної сторінки цієї книжки, з віршів Гощинського, з прекрасних пісень Томаса Мора, що волав до помсти за покривджені нації, з натхненних гімнів Байрона пашіло вогнем патріотизму, героїзму, могутньою душею, що не підлягає законам і рамцям держави... Мабуть, вже було пізно, коли я, схвильований, розпалений вогнем цієї поезії, погасив свічки і поклався спати.

Прокинувсь я пізніше, як завжди, схопивсь і одчинив вікно. Дощу вже не було, але небо вкривали тоненькі, мов павутиння, хмарки. Теплий сіренький день — найулюбленіша година мисливців. За півгодини скінчив я свій туалет, випив каву і взявся за рушницю. Трезор стежив за мною своїми розумними темними очима. Коли він побачив, шо я причепив патронташа і взяв рушницю, пес, мов скажений, кинувся гавкати й стрибати. Я ледве заспокоїв його; ми вийшли у двір.

Першим моїм рухом було глянути на палац. Але ж, як і завжди, найменшої ознаки життя! Вікна зачинені, за темним склом не видно нічого. Невже ж ця молода дівчина так-таки навіки поховала себе в тому палаці? Тим часом воно було так.

З досадою повернувся я, пішов тополиною алеєю до в’їзної брами і вийшов в поле.

Полювання моє було щасливе; ми натрапили незабаром на цілий виводок куріп’яток, і мені поталанило убити трьох. Я вкинув їх до свого ягдташа. Вертатись додому було ще рано, я згадав вчорашню пісню і мій намір спитати Тасю, чи не знає вона її часом. "От і гаразд,— подумав я,— а цих куріп’яточок занесу стареньким на гостинця".