Глава 5. Зникла колекція

Наступного дня алібі Іларіонових підтвердилося: дружина півдня провела в салоні краси, про що розповіли працівники закладу, ще й камера на рецепшені зафіксувала вхід та вихід Альбіни, а чоловік більшість часу був у стоматологічній клініці, це засвідчили і його колеги, і пацієнти. Та все ж Колосов не видаляв Сергія зі списку підозрюваних, адже той мав найвагоміший мотив і був таки на місці злочину в той час, коли сталося вбивство.

До Геника навідатися не встигли. Він сам привернув увагу поліції: вирішив здати у ломбард антикварний кинджал. Там його і взяли, викликані пильним оцінювачем, поліціянти. Чоловік був п’яний, як чіп, майже не тримався на ногах і ледь ворушив язиком. На питання, де він взяв зброю, відповів досить незрозуміло і розпливчасто: «В гаражі».

Поки Геник відсипався в камері, правоохоронці знайшли той самий «гараж». З гаражем він мав мало спільного: захаращене приміщення, батареї пляшок, купи брудного лахміття, гори металобрухту – міський смітник в мініатюрі. В іржавій бочці вони знайшли те, що шукали: чималий згорток з картатого вовняного пледу, в середині якого виявлено зо три десятки старовинних кинджалів, один з яких мав на лезі бурі сліди, схожі на засохлу кров.

– Генадію Петровичу, маю для вас погану новину: ви зараз знаходитесь в препаскудній ситуації.

Колосов з підозрюваним знаходилися в кімнаті для допитів. Геник трохи протверезів і не міг зрозуміти, яка нечиста його сюди занесла.

– А як я взагалі опинився в такій ситуації? – спитав.

– Про це я і хотів поцікавитися? – продовжив слідчий.

– Я не знаю!

– Генадію Петровичу, це не жарти і не розіграш. Вас підозрюють у вбивстві.

– Якому такому вбивстві? – здивуванню підозрюваного не було меж.

– У вбивстві вашого сусіда, Іларіонова Степана Гнатовича. Знаряддя вбивства було знайдено у вас в гаражі, разом з іншими предметами викраденої у загиблого колекції холодної зброї. Ваші відбитки, крім кинджала, яким імовірно закололи професора, знаходяться по усьому місцю злочину: на столі, на ноутбуці, на кріслі, на фальшивій двері, що маскує таємну нішу, на рамці стенду для колекції та навіть на сейфі. Як ви поясните те, що відбитків господаря квартири в його бібліотеці менше, ніж ваших?

Сорока трирічний Генадій Міключенко, колишній вчитель, вигляд мав потріпаний і недбалий. Його смугаста сорочка мала незрозумілий колір, бо була поцяткованою плямами різного строку давності. Кілька ґудзиків були відсутніми, відкриваючи худі впалі груди чоловіка. Не голився Геник не менше місяця і стригся, здавалося, дуже давно, тому брудне патлате волосся і темна борода з помітною сивиною стирчали у всі боки, не покращуючи враження. Ще й запах від нього йшов відповідний: багатоденного міцного перегару, застарілої сечі та бруду.

Геник, певно, вирішив, що опиратися не варто, коли зрозумів, що усі докази свідчать проти нього. Його погляд набув осмисленого вигляду, після якого з’явився страх, як у загнаного звіра.

– Ви гадаєте, як мої відбитки потрапили в квартиру Степана? А дуже просто: я там був. Професор – відомий відлюдник. Він ніколи нікого не запрошував до себе в гості, тому не скористатися випадком я не міг.

– Яким випадком? – задав питання слідчий.

– Я збирався виходити з дому. Для початку, як завжди, визирнув у вічко і побачив, як з квартири професора вибігає якийсь хлопчисько в кепці. Він стрімголов кинувся сходами вниз. Я трохи почекав, а потім вийшов. На диво, двері хлопець не зачинив. Вони напіввідчинені стояли і запрошували мене увійти. Ну, я ж спочатку покликав Степана, а коли той не відповів, вирішив дізнатися, чому. От і увійшов. Професор сидів у бібліотеці з кинджалом в грудях. Чесне слово! Він вже був мертвий. І я його не вбивав!

– Чому ж ви поліцію не викликали?

– Я хотів одразу піти, наче мене там не було, щоб на мене не навісили це убивство.

– Що ж вас зупинило? – поцікавився Колосов.

– Я побачив, що шафа в центрі, – то не шафа, а відсунуті вбік двері, які відкривали справжнє багатство: колекцію кинджалів та кортиків. Я подумав, що за них я зможу отримати більше ніж за порожні пляшки, тому взяв плед тут, на дивані, поскладав у нього усю зброю. Степанові вона ж більше не потрібна. От і все.

– Навіщо ж забрали знаряддя вбивства? – капітан продовжував допит.

– Я хотів забрати лише піхви. Вони лежали на столі, виблискували золотом та камінцями, здавалося, що по ньому діамантові зорі розсипалися. А потім вирішив, що без кинджала піхви не матимуть належної вартості. Тому витягнув його з професора, а вдома відмив від крові. Думав продати його за кілька сотень.

– У переліку знайденого у вас відсутні дві одиниці, які числяться в колекції професора Іларіонова.

– Та то просто! Там був морський кортик, я про такий з дитинства мріяв. Тому і взяв собі, на добру згадку про Степана Гнатовича.

– А другий?

– Я мав відмітити таке придбання, тому виміняв один з кинджалів на пляшку в Дрища з сусіднього гаража.

– Так, дуже рівноцінний обмін, – зауважив слідчий.

****

На столі перед Колосовим розташувалася вилучена у Міключенка та його сусіда по гаражу колекція. Він, співставляючи з фотографією із сейфу професора, розклав усі її елементи так само, як на стенді.

Капітан не надто сильно розбирався в різновидах антикварної зброї, та завдяки записам і фоткам убитого розрізняв, де морський кортик часів Миколи ІІ, де йєменська джамбія, де малайський кріс з хвилястим клинком, а де індійський катар.

Перлиною колекції був кривий турецький кинджал ХVІІІ ст. Він мав клинок з дамаської сталі, руків’я, вирізане з слонової кістки, інкрустоване діамантами, сапфірами та смарагдами, срібні піхви, на яких золота в’язь вимальовувала неймовірний орнамент, також були всипані коштовним камінням. На лезі було відсутнє клеймо майстра, але під руківям було вигравійовано візерунок, в якому, відповідно записам професора Іларіонова, можна було прочитати слово «елмас», що з турецької означало «діамант». Чи то була назва кинджала, чи ім’я його майстра, відповіді не було.