Глава 4. Подружжя Іларіонових

Вміст сейфу виявився несподівано цікавим і зовсім не відповідав образу розсіяного вченого, який жив скромно та небагато. Крім теки з якимись дослідженнями там були фотокартки з повним описом та історією всіх предметів зниклої збройної колекції, чверть мільйона доларів готівкою, документи на квартири у Миколаєві та Києві, дача в Лиманах, будиночок в Очакові та нотаріально завірена копія заповіту професора.

Сердюченко аж присвиснув від подиву:

– А старий справжня темна конячка!!!

– Згоден! – погодився Колосов, переглядаючи документи та заповіт. – Дуже дивно для вченого, який живе на професорську зарплатню і не звик до розкошів, мати такі статки. І ще питання: звідки у нього такі доходи?

– Він багатій, але зовсім цим багатством не користувався! – не міг відійти від шоку лейтенант.

– І єдиним спадкоємцем усього рухомого і нерухомого майна є його племінник Іларіонов Сергій Сергійович. А це досить вагомий мотив. І, доречи, зі слів свідків, лише він відвідував його сьогодні вдень. І це він телефонував, коли його знайшла сусідка. П’ять пропущених викликів за дві години! Гадаю, час навідатися до спадкоємця.

– Добре, дізнаюся адресу.

– Жора, – Колосов звернувся до Сердюченка. – Зараз ідемо до підозрюваного, а завтра треба обов’язково поспілкуватися з сусідом професора, з Геником, бо той має прихильність до виробів з металу, а вдома його ще й досі немає.

– Так, – погодився той. – Він може виявитися просто свідком, а може перекваліфікуватися на підозрюваного. Бо і у нього мотив залізобетонний.

****

Професорського небожа вдома не було. Тому поліцейські встигли поспілкувалися з його сусідкою, яка визирнула, щойно вони подзвонили у двері навпроти. Це була надзвичайно худа жіночка середнього віку. Колосову навіть здалося, що вона не просто худорлява, а якась колюча та гостра: гострі плечі, тонкі гострі пальці, довгий гострий ніс, гострі, із заздрісним блиском, очі, гострий язик, на якому зазвичай народжуються отруйні плітки.

– Звичайно, я бачила, як Сергій Сергійович виходив з дому. Звичайно ж не сам. З ним була його фіфа розфуфирена. Альбіночка, дружина так звана. Приворожила багатого холостяка надутими губами та цицьками. І одружила на собі. Він просто повівся на її невинний погляд та дурнуватий сміх. Звичайно ж він багатий. Чи можуть в наш час бути бідними стоматологи? А в нього ще й клініка своя є. Тож він точно гроші лопатою гребе. Ще й красунчик. Йому не така жінка потрібна. Хороша. Скромна. Альбіна йому точно не підходить. Вийшов він сьогодні такий імпозантний мужчина весь в білому, а вона за ним, наче реп’ях з червоним маком за вухом. Випендрьожниця. Коли вийшли? Ввечері. Десь в шостій годині. Ні, трохи раніше, бо я в цей час бігала в магазин, а він до шостої працює, ледь встигла. А тут вони виходять, у машину сідають, наче на свято якесь вбрались. А вдень їх вдома не було. Десь окремо їздили. Ця барбі доморощена повернулася після чоловіка, десь через півгодини. На таксі приїхала. А він о п’ятій. Я тоді просто у вікно дивилася. Так, і на годинник глянула.

– Мене  трохи піднапрягла ця бабенція, – пожалівся Сердюченко, коли вони спустилися у двір. – Триндить і триндить! Ти не вважаєш, Максимовичу, що, як сідок, вона занадто упереджена? Неозброєним оком видно, що закохана сусідка в нашого підозрюваного, як кицька. А більш щасливу суперницю на дух не переносить.

– Я вважаю, що варто дочекатися стоматолога, а тоді вже робити висновки. – відповів Колосов, підпалюючи сигарету.

Коли під’їхало авто Іларіонова, вечір вже плавно почав переходити в ніч, капітан встиг викурити три цигарки, а Жора – пройти кілька рівнів у новій грі на телефоні.

Племінник професора виявився ставним чоловіком років тридцяти п’яти. Він і справді мав досить привабливу зовнішність: правильні, чітко окреслені риси обличчя, теплий погляд та щира усмішка викликали довіру та упевненість. Темні очі відтінялися акуратно підстриженим чорнявим волоссям та тоненькими чорними вусиками. Природну смаглявість підкреслювали біла полотняна сорочка із світлим, майже невагомим узором на вороті, вишитим мережкою, та білі лляні брюки. Колосов, не чутливий до харизми підозрюваних, відмітив це, як факт.

Сергій представив дружину Альбіну. Зовнішній вигляд пані Іларіонової не викликав захвату у капітана, тому що не полюбляв він штучності в жінках. А ця вилупила на нього вологі коров’ячі очі, кокетливо захлопавши штучними віями та вишкірила у хижій посмішці рівненькі лискучі штучні зуби.

Лейтенанту навпаки впала в очі спокуслива білявка. Він просто випав в осад від погляду, оповитому блакитним серпанком, і лише безтямно дивився, як рухаються її криваво-червоні губи, та зовсім не чув того, що відбувається навколо.

– Може піднімемось до нас, щоб не підживлювати плітками місцевих кумушок, – запропонував Сергій Сергійович. – Там і поговоримо.

Квартира подружжя Іларіонових була набагато менше професорської сталінки, але подібна до неї скромністю та простотою, тільки завдяки інтер’єру та техніці у стилі хай-тек виглядала сучаснішою. Вона більше пасувала невибагливому чоловіку, ніж його яскравій та пафосній дружині.

Господар всадив непроханих гостей на зручний пружний диван, а сам з дружиною сіли на стільці навпроти.

– Сергію, де ви були з дванадцятої до п’ятої? – спитав слідчий.

– Десь о пів на першу я зустрів дядька з відрядження на залізничному вокзалі, – відповів. – Завіз його додому та допоміг з валізою. Ми трохи поговорили про якісь дрібниці, а потім я запросив його на вечерю у «Вареники». Він із задоволенням погодився й ми домовилися на шосту годину. Після цього я поїхав в клініку (я зубний технік), був там з другої до п’ятої.

– Хтось може це підтвердити?

– Мої колеги та пацієнти. Я можу надати список.

– Це було б дуже доречно. Чи бачили когось підозрілого у під’їзді чи у дворі? – поцікавився Колосов.

– Ні, не бачив.